Розділ третій

Вадим

Лежати на задньому сидінні чужої автівки і дивитись на потилицю жінки, яка зараз ризикувала собою, аби врятувати мою шкуру – точно не те, що я планував робити сьогодні зранку. Але Ліля – з тих, з ким неможливо сперечатися.

Цікаво, вона справді просто лікарка Стрельбицького? Чи щось більше?

Він з тих, хто ніколи не оминув би настільки гарну жінку. І настільки впевнену в собі. Вона не злякалась ані бандитів, ані поліції, ані навіть перспективи влипнути в значно серйозніші проблеми, прикриваючи мене.

Я влаштувався так, що міг беззастережно роздивлятися її. У сірому світлі світанку, що затягнувся через важкі грозові хмари та молоко туману, Ліля здавалась трохи похмурішою і сумнішою, ніж у лікарні, але бліде обличчя все одно виражало рішучість.

– Так дивишся, ніби я перетворилась на зеленошкіру ельфійку з якоїсь книжки, – гмикнула Ліля. – Або у мене проросли роги.

– Ні. Просто ти дуже гарна.

– Дякую, – вона криво всміхнулась.

– Ти часто чуєш компліменти?

– Так. В тому числі від своїх пацієнтів. Проте від поліцейського, якому я допомагаю переховуватись, це вперше.

Я не стримав тихого сміху. В насичено-синіх очах Лілі теж застрибали смішинки, їх можна було перехопити у дзеркалі заднього виду. Але вона не стала повертати до мене голову, уважно стежила за дорогою. Довгі тонкі пальці, майже білі, такі бліді, міцно стискали кермо.

Досконала жінка. Від рук, цих тонких зап’ястків та світлої шкіри, до кінчиків волосся. Навіть втома не зіпсувала її гарні риси обличчя, не змусила його посіріти. Десь глибоко в душі в мені палахнуло дурне бажання торкнутись Лілі.

Провести пальцями по губах, не надто пухких, але і не тонких, мов нитка, зате червоних без усякої помади. Погладити її по гострих вилицях. Торкнутись краю ідеально рівних, симетричних брів.

– Я радий чути, що в такі халепи, як сьогодні, ти потрапляєш нечасто, – всміхнувся я. – І поліцейські, від яких гора неприємностей, не падають тобі на голову регулярно.

– Зазвичай у мене халепи іншого штибу, – рівні білі зуби впились в нижню губу. Ліля здригнулась, ніби не розуміла до цього, що так  завдасть собі болю, і швидко провела язиком там, де сама ж себе вкусила. Я слідкував за кожним мікрорухом, запам’ятовуючи деталі. Це професійне: аналізувати, як поводиться співрозмовник, ловити кожну дрібницю, висікати її в своїй свідомості, аби потім невпинно порівнювати, чи не брешуть мені.

Цьому я навчився у батька. Аналізувати, зчитувати рухи, передбачати наступні дії. Він би лютував, якби втямив, що саме його паскудна поведінка і стала причиною, чому з мене вийшов настільки гарний слідчий.

Звісно, він не хотів виростити мажора, який просто бере все готове і користується цим. Думав, що проростить в мені ту ж саму жагу до крові і грошей, що полум’яніла в ньому.

А ще бажання отримати якомога більше влади. Впливу. Чудо, що він ще досі не всунувся в політику, бізнес тримає.

Ліля звернула з основної дороги у спальний район. Машина запетляла поміж будинками і нарешті спинилась на звичайній тихій зеленій вулиці. Починало дощити, і я вважав це за щастя: не було купи зацікавлених стареньких.

– Напевне, мені краще б вийти раніше, – буркнув я. – Дійти до твого під’їзду пішки. Щоб нас не бачили разом.

– Я дуже сумніваюсь, що за входом у мою квартиру хтось стежить, – відповіла Ліля. – Ніхто тебе тут не помітить.

– Ти недооцінюєш зацікавленість населення сімдесят плюс, вони іноді вмудряються зі своїм поганим зором описати злочинця з точністю до дрібниць, притому що бачили його з вікна, залитого дощем, краєм ока і з відстані метрів у триста.

Ліля осміхнулась.

– Те, що у вас параноя, не означає, що за вами насправді не стежать, так?

– Це професійне.

– І все ж, я думаю, що тобі, хворому, не варто кульгати під холодним дощем без нормального одягу бозна-скільки. Зараз осінь. Гидка пора.

– Нормально.

– Ні, Вадиме, – з натиском промовила вона. – Візьмемо парасольку. Вони не звернуть увагу на те, що до моєї квартири заходить чоловік.

Це не мало мене зачепити, але всередині щось неприємно сіпнулось від думки, що до Лілі часто хтось ходить.

– Що, приймуть мене за твого кавалера, який регулярно оббиває пороги? А казала, що самотня і до тебе ніхто не ходить, – фиркнув я, кидаючи на неї ще один гострий погляд, щоб зчитати навіть найменшу брехню і незручність.

Я повинен про це дізнатись. Навіть якщо достоту не розумію, навіщо мені це.

Ліля не виглядала ображеною. Навпаки, мої ревнощі її розважили. На вустах заграла весела усмішка, і жінка озирнулась до мене.

– У мене брат є, ми двійнята. Зазвичай він часто приходить до мене додому. Теж чорнявий, такого ж зросту. Вони сприймуть це за норму. Що прийшов Лев.

– А твій брат не навідається випадково до тебе в гості і не застане там абсолютно неочікуваного мене? – поцікавився я все ще весело, але вже з деякою пересторогою.