Розділ другий

Ліля

Поліція приїхала вчасно.

Я встигла побачити краєм ока, як правохоронці заламують руки Велету, а Батіг намагається втекти через вікно. Судячи з усього, прудкості його вистачило ненадовго. Хвилин за п’ять кремезного бандита повели до оглядової і попросили допомоги нашого чергового хірурга. Втікач вмудрися врізатися у двері швидкої з розбігу і розбив лоб.

Нічого. Зашиють, і буде як новенький.

За хвилину знайшли і мене. Капітан Шульженко, високий худорлявий блондин в явно завеликій на нього шкірянці, підійшов привітатися і подякувати за допомогу. Ми потиснули одне одному руки – я побачила, як у чоловіка в очах промайнуло здивування, коли простягнула йому долоню, але проігнорувала це, – і він промурмотів:

– Давненько ми їх ловили… Дякуємо за реакцію. Ви оперативно спрацювали. Вони вас не зачепили, пані…

– Лілія Сергіївна, – представилась я. – Можна Лілія. Не зачепили.

– Вперше бачу, щоб жінки так справлялися з надзвичайними ситуаціями, – судячи з усмішки, Шульженко явно вважав це компліментом.

– Ви, судячи з того, що так кажете, знаєте мало жінок.

– Ну, знаєте, слабка стать…

– Поняття не маю. Ви про свою власну? – уїдливо поцікавилась я, схрещуючи руки на грудях, і у Шульженка на щоках розцвів рум’янець.

Погляд, направлений на мене, став відвертішим. Я не сумнівалась, що зніяковіння – не надто типово для досвідченого поліцейського, отже, це ще й прояв симпатії з його боку.

Не те щоб я дуже цього хотіла.

– Тепер я розумію, як ви впорались з бандитами! – нарешті розсміявся Шульженко. – Ну, але дякую ще раз. Зараз ми заберемо нашого Лютого і все… Ви погодитесь дати покази як свідок? Треба ж все правильно оформити…

– Звісно.

– Сподіваюсь, – він знов кинув на мене пронизливий виразний погляд, – ви, пані Ліліє, не проти приїхати на допит… Як би це не звучало. Я залишу свій телефончик…

– У пані Лілії вже є твій телефончик, і я сподіваюсь, що в неї більше не буде причин ним скористатися. Жодних.

Лютий власною персоною вийшов з оглядової, притискаючи долоню до рани. Він накульгував, але все одно рішуче крокував до нас і встав так, щоб плечем відтіснити Шульженка. Капітан обурено фиркнув, але нічого не сказав.

Я ж не стала тримати язика за зубами:

– До лікарняної палати, швидко! З такими пораненнями не можна бігати лікарнею.

– Заживе, – махнув рукою Лютий. – Ігорю, давай, досить загравати до Лілії… Сергіївни, нам вже пора їхати.

– Куди це ви зібрались їхати?

– Звідси. Подалі, – чоловік потер перенісся і втомлено зітхнув. – На жаль, якою б приємною не була компанія, мені доведеться забратися звідси, і то доволі скоро. Все, Ігорю, шуруй, у тебе дружина вдома.

– Вадиме, ну от чого одразу… До чого тут дружина! Нічого ж такого не було! – обурився капітан Шульженко. – Ми просто розмовляли.

– Знаю я твоє «просто», все стоїть винятково на моральних якостях твоєї співрозмовниці. Ото й не мороч людині голову, – Вадим роздратовано штовхнув капітана. – Все, шуруй. Вибачте, що потурбували, і… – він витримав паузу, ніби добираючи слова. – Дякую.

В сірих очах плескалась втома. Я зазирнула в Вадимове обличчя і зрозуміла, що радості нема анітрохи. Звісно, затримати злочинця вдалося, але на цьому його проблеми явно не закінчуються.

Хто він такий, як втрапив у цю халепу? Та, пусте. Це не має мене хвилювати. Він – мій пацієнт, і явно потребує допомоги.

– Завжди будь ласка, – кивнула я роблячи крок вбік, потім ще один, аби перекрити їм дорогу, – але ви нікуди не підете.

– «Поки не поясните, що тут відбулось»? – вигнув брови Вадим. – Просто затримання злочинців, нема про що говорити. Я думаю, без допитів ми обійдемось, я сам покази дам.

– Та плювати я хотіла на допити з високої вежі, – фиркнула я. – Почнемо з того, що головна тут я, а не ви. Це моя лікарня.

– Дуже суворо, – осміхнувся Лютий.

– І я нікуди не відпускала свого пацієнта.

Вадим моментально посерйознішав.

– Мені потрібно їхати, – він скрипнув зубами. – Ще не вистачало тут наслідити. Гарного вечора, Ліліє, було приємно познайомитись, але…

– Чекай, – схопив його за руку Шульженко. – Ну ти ж поранений. Може, пані Ліля погодиться полікувати тебе, не заводячи карту пацієнта? Без оформлення. І розкаже нам про розташування камер, і… Про те, як можна зробити так, щоб ніхто не знав про твою тут присутність або куди ти дівся.

Просто чудово. Здається, мої пригоди на сьогодні не закінчуються. Але ж не можна відпустити пацієнта в такому стані!

– Розкажу, – погодилась я. – А тепер марш до оглядової.

Тепер, коли нам вже не загрожувала небезпека, а за дверима не стояли два озброєних здорованя з вельми однозначними намірами, я нарешті змогла нормально оглянути Вадима.

Чоловік лежав на кушетці, позираючи на мене з-під опущених густих вій. На його вустах блукала втомлена усмішка.