Розділ перший

Ліля

– Мені шкода, але ви ніколи не зможете мати дітей.

Алевтина Дмитрівна, моя гінекологиня, взялась складати результати аналізів у папку, намагаючись не підіймати очей. Уникала прямого погляду. Не те щоб я її не розуміла. Пацієнтам, особливо якщо добре їх знаєш, важко повідомляти погані новини.

Сама лікарка. Все розумію.

– Зовсім без шансів? – мій голос звучав ніби здалеку.

Ти сильна, Лілю. Ти можеш не продемонструвати ніяких зайвих емоцій. І подивитися Алевтині Дмитрівні в очі також.

– Попередній курс лікування майже не дав результату. Його можна повторити, але не раніше ніж через рік. Звісно, опускати руки не варто, проте я б радила шукати альтернативні шляхи. Можливо, всиновлення.

– Можливо, – похмуро кивнула я і підвелась. – Дякую, Алевтино Дмитрівно. Я піду.

– Я можу прописати підтримуючу терапію…

– Дякую, не потрібно.

– І можна зв’язатися з іншими лікарями…

– Не потрібно, – з натиском повторила я.

Нарешті ми з Алевтиною Дмитрівною зустрілись поглядами. Вона з зусиллям ковтнула слину і кивнула.

– Ніколи не припиню дивуватись вам, Ліліє, – зітхнула жінка. – У вас сталевий характер.

– Звичайний. Це називається «сильна жінка», – я спробувала посміхнутись і знала, що вийшло доволі непогано. Актриса з мене вийшла б чудова, але я знайшла своє місце у медицині. – Дякую за консультацію. Алевтино Дмитрівно? Ви пам’ятаєте про нашу домовленість?

– Повна конфіденційність, – підтвердила лікарка.

Я б звернулась до іншої лікарні, якби не знала, що Алевтина Дмитрівна – одна з найкращих в своїй сфері. Дивно шукати допомоги деінде, якщо є колега, котра роками лікує безпліддя у десятків, сотень жінок. Відгуки прекрасні. Але, на жаль, можна зустріти і історію, як у мене: лікарка чудова, методи новітні, ставлення дуже приємне, проте нічим допомогти не змогла.

Ми, лікарі, добре знаємо: не все можна вилікувати. Гінекологиня чи нейрохірургиня, яка різниця? У кожної за плечима історії, про які не хотілось би згадувати, і історії, якими варто пишатися.

Тільки перше є взагалі у кожного. Друге – лише у тих, хто зміг стати хорошим лікарем.

Я притиснула папку до грудей і вийшла з кабінету. Думала швидко втекти до себе в кабінет і пересидіти там з півгодинки, перш ніж піти додому, але в коридорі мало не налетіла на колегу.

Знайомий запах парфумів і вічно начищені носки туфель видали Олега швидше, аніж я подивилась йому в обличчя. Колись працювати з ним було нестерпно. Зараз я ввічливо посміхнулась і відступила вбік, аби пройти повз.

– Лілю, зажди, – він притримав мене за руку.

Ми з Олегом познайомились в університеті. Закохались одне в одного. Можливо, це були не зовсім зрілі почуття, але мені здавалось, що відпускати такого класного хлопця не потрібно. Навіть одружилися, разом закінчили інтернатуру, потрапили в цю клініку завдяки зв’язкам його родини. Я завагітніла… І втратила дитину.

Потім – все як в тумані. Його звинувачення в тому, що цей зрив вагітності – через мене, розлучення, поділ майна. Минуло вже багато років, і мені не боліло, але ні про які дружні робочі стосунки не могло навіть йтися. Ми стали суперниками, що готові сперечатися за кожний діагноз і кожного пацієнта.

Олег – остання людина, яка повинна знати про мої візити до Алевтини Дмитрівни.

– Чого тобі? – сухо спитала я. – Поспішаю.

– Слухай, ти не могла б помінятись зі мною чергуваннями? Мені сьогодні терміново треба бігти… будь ласка!

Іншим разом я б відмовилась, але сьогодні хотілось завантажити голову роботою. Все одно не засну.

– Добре, – погодилась я. – Вийдеш замість мене потім.

– Коли скажеш!

Олег рідко віддавав борги, але сьогодні я не вдавалась в подробиці. Звернула до ординаторської, радіючи, що він кудись біжить і не має часу розпитувати, чому я була у Алевтини Дмитрівни.

Якщо чесно, я думала, що у Олега складний пацієнт на ніч, і він просто намагається перекинути відповідальність на мене. Класична його схема. Але ні, все було тихо. Половину зміни я відбула, не знаючи, куди себе подіти. Майже задрімала, бо надто втомилась… І одразу ж підскочила від сигналу. Хтось у приймальному.

Ми – приватна клініка, по швидкій до нас майже ніколи нікого не привозили, за рідкісним винятком. Можливо, хтось з колишніх пацієнтів? Я побігла на вихід і з подивом побачила, що рецепціоністки нема. На екрані в неї за спиною мигтів сигнал тривоги. А це ще що таке?

Посеред коридору стояло троє. Один чоловік був явно поранений, він майже висів на руках двох інших. Обидва – велетенські, під два метри, один ховав обличчя під капюшоном худі, інший – за бейсболкою.

Мій погляд ковзнув по одязі одного зі здорованів, і лише мить розділила його слова і те, що я помітила на поясі зброю.

– Лікарка? Поводься тихо, і не постраждаєш.

Я розправила плечі. До тривожної кнопки добігти не встигну, та й, здається, охорону і рецепціоністку вже відволікли. Над головою завила сигналізація, а це означає, що зараз всі будуть зайняті. Нікому не до цієї двійці.