part 22. The End.

Мої очі бігали з боку на бік. Гонки. Знову вони. Адріян стояв біля знайомих, я вирішила відійти. Мені цілком вистачило їм назвати своє ім'я.

Коли хлопець сказав, що сьогоднішній день буде дуже насичений, я чекала багато чого, але не те, що знову стоятиму поряд з машинами від яких зносить дах.

Ще не темно, тільки сутінки, а я вже почуваюся в темряві.

Повертаю голову до Адріяна, він киває хлопцям, махає долонею і на його обличчі усмішка чеширського кота, а коли повертається до мене і бачить, як уважно я за ним стежу, то взагалі усмішка злетіла до небес. Неквапно він підходить до мене, а я готова з кожним його кроком відійти на два кроки назад. Було не складно здогадатися, що він мені таке хоче показати.

- Еміліє, я хочу тобі показати, чим я живу,- він узяв мене за руку. У мене ком у горлі застряг, а очі так і бігали аби не потрапити на нього.

- Послухай,- все-таки зважилася підняти на нього погляд,- я не дуже те... - він стиснув мою руку з благанням дивлячись на мене.

- Я впевнений, що тобі сподобається. Я покажу тобі і дам також відчути, що й у мене сидить у серці. Ти такого спокою точно не відчувала, я тобі все покажу, ти просто мусиш сісти в машину, а далі все за мною,- мої руки так і хотіли вислизнути з його хватки, але з кожним його словом трепет йшов, а очі довіряли більше. Я дико боюся швидкості, але страх чомусь зникав, варто було тільки вилитися потоку його слів. Він так переконливо казав, що було складно не повірити у всі ці гарні слова, і я все ж таки здалася, навіть пішла до машини перша, яка встигла зупинитися біля нас.

Зачиняючи дверцята, побачила, як Адріян потискає руку хлопцеві, якому належить ця машина і йде до дверей.

Як тільки машина заводилася і чутно ревіння мотора, я як вперше стиснуюсь в сидіння. Хвилювання наростає, як тільки він включає першу передачу і трохи розігнавшись переходить на другу, а потім і третю.

- Дякую, що довірилася. Для мене це важливо, правда,- його рука непомітно ковзає до моєї і ніжно, так трепетно і обережно накриває мою. Хвилювання не відразу, але поступово йде і вже до прибуття смуги для старту стає все на свої місця.

Адріян безперервно щось говорив, можливо намагався навіть заспокоїти, але я не могла відірвати очей від усіх машин поряд. І та аварія в голові випливає. Здавалося ремінь безпеки просто відірветься від того, наскільки я сильно його намотувала, тому що бачачи всі ці повороти серце тільки й цокало.

Але все ж таки, я йому довірилася, все буде добре.

І старт.

Мої очі дивилися як стрілочка на спідометрі дедалі більше показувала скорості, а оберти то менше, то більше.

І як я боялася, що нас занесе. Все ж таки це мій перший раз і всіх тонкощів я не знаю.

Але вже на другому колі я начитала заспокоюватися, серцебиття поменшало і мені... мені стало справді добре, сподобалося. Адреналін піднявся.

Дивлячись на те, як він упевнено перемикає передачі на поворотах, щоб нас не занесло, ставало спокійно. Навіть була якась гордість за нього, що він такий вправний у водінні.

Але як би Адріян не намагався виграти, його обігнали перед самим фінішом, але хлопець навіть не засмутився, а пообіцяв собі, що наступного разу, на своїй же машині, обійде всіх.

***

- О, то це галерея, приємно,- мої очі з захопленням одразу з порога почали розглядати кожен кут галереї. Адріян відразу зайшов після мене і взявши за руку повів за собою далі, а я так і йшла, розглядаючи кожну клітинку на картині. Справді гарно.

- Хочу тобі показати картини свого знайомого. Він гарно малює,- спокійно засудив. Я трохи здивувалася, бо зовсім не знала, що Адріян має знайомих у світі мистецтва. Але про що ж я говорю? На нього глянути так він сам мистецтво.

Погляд радісно падає з картини на інший куток і одразу дивуюся. Той самий хлопець, котрий сидів біля мене на показі. Як несподівано. Так ще через те, що Адріян підійшов до нього і відразу привітався можна зрозуміти, що вони знайомі. Швидше за все це і є той самий хлопець, з яким хотів мене познайомити Адріян.

- Гаррі Стюард,- хлопець поважною ходою підходить до мене і простягає руку, я готова її потиснути і встигаю до того часу, як у біля нас з'являється Адріян.

- Емілія Ризник,- коротко посміхаюся і відводжу очі.

А далі суть розмови мені вдається вловити через слово. Але дуже добре вдалося зрозуміти, що зараз Гаррі нам проведе екскурсію галереєю.

Рука Адріяна лягати мені на талію і я йду за ним.

Гаррі намагався говорити повільно, щоб я зрозуміла, але, навіть без слів, я все чудово розуміла, а точніше бачила. Кожна картина несла у собі якийсь помисел. Ось та, маленька дівчинка в найдальшому кутку ніби не просто там з'являється. Її сльози на очах, які стікали в самому куточку очей і збиралися на щоці в маленькій калюжці, показували як їй боляче від страждань, які розривали її маленьке, тендітне і вже кришталеве серце. Але вона при цьому всьому намагається все приховати і через це начепила фальшиву усмішку, яка навіть дуже схожа на справжню і витирає своїми долоньками сльози, де вже давно шкіра висохла від солоних сліз.

І таких картин тут десяток. У кожній зробленій людиною роботою, і не важливо чи картина тут, чи листок списаний каракулями з багатьма словами- все несе собою помисел. Людина просто намагалася передати те, що у неї на душі сидить, шкрябає, драпає вже кілька днів, місяців, років. Хоче показати яке ж звірятко у ньому живе: буйне, як ураган, спокійне, як море на сонці. Людина залишає слід після себе на землі, дає знати, яка він особистість була.

Адріян поклав свою долоню мені на волосся, повільно погладжуючи і виводячи пальцями своє мистецтво, притулив до себе і почав шепотіти переклад на вушко того, що говорить Гаррі:

- Ця картина була п'ять років тому намальована мною, мені здалося, що цей хлопчина біжить додому після занять у школі і ось... ось яка у нього велика усмішка. Зошит розлітається на вітрі, напевно, з гарною відміткою. Хоче порадувати своїх близьких,- його голос лоскотав мені шкіру, але й заспокоював. Такий спокійний і оксамитовий, що хотілося заколисатися.