part 20

Без подарунків життя іноді буває дуже нудно, і я впевнена, що мій подарунок — це той самий хлопець, якого можна сміливо назвати ураганом, гончим псом, коли він за кермом машини на перегонах. Адріан Колісник — той хлопець, з яким я готова прожити решту свого життя, не побоюсь цього і можу сказати про це сміливо. Зараз між нами відстань понад тисячу кілометрів, але я не можу просто ось так усе залишити. Я не знаю, де точно він, але мені нічого не заважає його відвідати. Я ж його зумію знайти, навіть якщо мені доведеться йти на крайні заходи.

На душі одразу полегшало, коли бабуся все ж таки опинилась удома. Зараз вона під пильним наглядом мами та тата. І навіть здається, що бабуся йде на полегшення. Кожна клітина тіла тремтіла, думки були не з кращих, адже бабусі давно не вісімнадцять, і може трапитися всяке, що погіршить і без цього поганий стан. Але як на душі стає легше, коли хороша новина з'являється перед тобою.

Цілий тиждень пройшов з того жахливого дня, який пронісся по мені як торнадо в подвійній силі, але я не стала просто стояти. Хотілося шалено побігти до аеропорту, до якого я б і так не встигла, але можна було б і просто дивитися, як літак відлітає. Я була б останньою ідіоткою, але... мені було б так легше. Як же складно піти на поводу в серця, коли мозок сидить у голові й твердить, усе твердить про другий варіант, який має місце на життя, і говорить про те, що як ти, чорт забирай, куди зірвешся, коли перед тобою сім'я у важкій ситуації? Бабуся — це був мій варіант, правильний варіант.

Залишати себе без насолоди я не хотіла б, і саме тому зараз я в літаку на півдорозі до Лондона. Велика Британія показує свої фарби за вікном, від яких складно відірвати очі, усе так і притягує. Навіть прості дерева, які зовсім нічим не відрізняються від дерева на батьківщині, вони все одно виглядають привабливо і красиво. Від усього складно відірвати очі, адже я ніколи раніше не була тут. І ось уже Лондон, я нарешті стою ногами на землі столиці Великої Британії, Англії. І цей крайній захід наближається до мене, а моє обличчя так і кривиться. І кривиться воно від безвиході. Як би я не хотіла, але варіантів не було, нічого не було, інших думок начебто не існувало.

— Наскільки погано англійську знаєш, що сама б не впоралася, вірно? — куточок її губ піднявся, знущається з мене. Але я не опускатиму руки й не піддаватимуся на всі її уїдливі слова, бо залишуся з валізами в аеропорту, та й скільки в мене часу на роздуми? Скоро стемніє, і мені буде ой як не солодко залишатися самій з телефоном у руках і скачаним перекладачем, який несе з собою не так багато користі, як би хотілося.

— Давай ближче до діла. Добре, Кіро? — я намагалася говорити м'якше, але навіть від одного виду було зрозуміло, наскільки мені неприємна ця дівчина. Від нас обох хлюпала отрута одна на одну.

Моє здивування було дуже велике, коли я попросила її про допомогу, а вона погодилася. Але в той час я хвалила всі небеса, що мені хоч хтось допоможе зорієнтуватися в Лондоні, і так начхати, що це Кіра.

— Добре, — відповіла бездушно й попрямувала до виходу.

Стиснувши ручку валізки, я пішла за нею.

Таксі вже стояло. Мені вдалося зняти номер у готелі заздалегідь, і вже назвавши адресу таксисту, він попрямував до готелю, де я буду найближчі два тижні.

— Знаєш, я не думала, що Адріан буде з кимось у стосунках. Та й тим більше з тією дівчиною, у якої немає нічого спільного з ним, — не дивлячись на мене, а у вікно, заговорила Кіра, схрестивши руки на грудях. Вона показувала всім виглядом, як їй немає до мене діла, але, хах, вона хотіла зі мною поспілкуватися. Щось її зацікавило, а я заінтригована.

— Раз так вийшло, значить, є у нас щось спільне, — тихо відповіла, нахиляючись ближче до неї з короткою усмішкою на обличчі.

— І що ж? Прагнення до чогось? — обернулася до мене, опустивши руки.

— Хто ж знає, — загадково відповіла, відвертаючись.

Вона видихнула, ніби здавалася в якомусь бою, а я вирішила повернутися до неї, і вона заговорила, прикривши на мить очі:

— Той поцілунок… ти не думай, що я така сука, — почала і перервала початок короткою паузою, — увечері я розійшлася зі своїм хлопцем. Я була пригнічена. Я не маю нікого з друзів, крім Адріана. Він не приймав дзвінок, не відповідав, — видихнула. — Наші тати знайомі, є спільний бізнес. Я вирішила, що прилечу в Україну. — Тепер я почала розуміти, звідки вона може знати все про життя Адріана, і навіть сама своїм думкам непомітно кивнула і продовжила слухати далі дівчину, — усе так звалилося з цією відстанню, і коли побачила Адріана, мені захотілося себе заспокоїти. Притримати його біля себе, адже жодна дівчина ніколи з ним ближче не була, ніж я. Я завжди так думала. Він усіма грав, але не зі мною. І той поцілунок… я не знаю, як так сталося. Емоції взяли вгору наді мною, — голос Кіри почав тремтіти. Я навіть встигла подумати, що я перша, кому вона все це говорить, і рука несподівано потяглася до неї, щоб заспокоїти, і як тільки я торкнулася її плече, вона схопила мою руку. Різко моє тіло затремтіло, думка про те, що їй не потрібна моя турбота і підтримка, відразу з'явилися, але далі я більше здивувалася, адже вона притягнулася до мене. — Ти не думай, що я зухвала, погана, це мій спосіб тримати себе в собі та своїх близьких при собі, — прошепотіла.

Навіть стало якось шкода Кіру, але не піддаватися ще й мені емоціям.

І вже нарешті через кілька хвилин ми зупинилися біля готелю. Швидко розплатившись, я вибігла з машини. Щойно валіза опинилась у руках, я пішла до готелю, за мною йшла повільним і тихим кроком Кіра, вона зовсім не поспішала. Сьогодні був той момент, коли я справді дізналася її з іншого боку, але близькими друзями нам ніколи не бути.

Як тільки руки відчинили двері, ноги переступили поріг, очі почали розглядати все довкола, я відчула свободу. Так, це така дурість, але саме в цей момент усі емоції заграли заново. Без батьків. Без рідних. Я вперше сама у чужій країні. Це так дивно, я навіть примружилася від цього. І поки я посміхалася, як остання дурочка на цій планеті, Кіра засунула мене в глиб кімнати.