part 17

Все добре. Все просто супер. Все чудово та ідеально.

Так я заспокоювала себе, складаючи кожен іспит. Я сподівалася, сподівалася до останньої клітини мозку, що впораюся, і все йшло справді краще, ніж я навіть могла собі уявити. Але коли я дивлюся на нього і бачу спокій, та вже не той, яким раніше захоплювалася, а зараз він неправдивий. Він намагається щось приховати за маскою байдужості та спокою.

Що там у нього в житті відбувається, але він і далі намагається… в тому й річ, що намагається показати, як усе добре. Ну щоразу провально, я бачу все. Мовчить, як риба у воді. Я спитати навіть і не можу, а що, коли він зірветься? І так вже на нервах, і це точно не через іспити. Він же у нас супер пристойний студент, який тільки годиться всім нам за приклад. Так, самі так тепер і кажуть викладачі, а щойно Адріан виходить з екзаменаційного кабінету, усі тільки те й роблять, що слідом йому бурчать і запитують, чому такий містер ідеал не в Гарвардському університеті.

І щодня здається, що наші стосунки тільки стають натягнутими. Він буває сам не свій, але продовжує мовчати, буває, що відстороняється та пропадає. А я й пискнути не встигаю.

Сьогодні точно той день, коли слід прояснити все.

Я знов у таксі їду до його квартири, тільки цього разу моя голова твереза. Усе як того вечора. Тоді було добре і все почалося.

Знову крок за кроком підводжуся на його поверх.

Але навіть не встигаю повернути за ріг. Голоси. Дурнуваті голоси мене зупиняють.

Були б ці голоси сусідів, але тут я чітко чую Адріана та її. Однозначно голос Кіри. Вона за крок до його квартири. Складно не помітити, що Адріан розмовляє з нею не на таких тонах, як із рештою, а хвилюється.

Я підходжу ближче і притуляюсь до стіни. Могла й вийти, поговорити з ними, але мене дико мучать підозри. Та й так би я нічого не дізналася. А так хоч знатиму, про що їхня така емоційна розмова.

Чую стукіт підборів, а потім до жахів солодкий голос, який дівчина точно видавлює:

— Ти хіба не радий мене бачити? — а після сміх і шелест, можливо, пакетів.

— Я був певен, що ти зараз радісно проводиш час з Оскаром, — з глузуванням.

— Я з ним розійшлась, — голос її помітно зажурився, — вирішила тебе відвідати, — а потім повеселішав.

Адріан мовчав, швидше за все був шокований, як і я. Мене не радував той факт, що вона без другої половинки, яка її затримувала в Лондоні. А вона тепер тут, біля квартири Адріана.

— Ти не відповідав на мої повідомлення, навіть не читав їх. Чому? — і знову стукіт підборів, що могло означати, що вона підійшла до Адріана ближче.

Ревнощі, швидше за все, взяли гору. Кіра ще щось говорила, поряд зі мною пролунав голос, але я роблю крок зі свого укриття, а далі все як у тумані. Кіра тягне Адріана до себе, прямо до губ. Мені стає нестерпно стояти і бачити це. Усе й так було видно розпливчасто. І все почало давити навкруги, і все від однієї думки, що Кіра тут, а те, як вона його притягла, це був інший клинок у серце.

Повертаючись, я вдаряюсь у когось, мене ловлять за руку, але я різко вириваю її з хватки й біжу до сходів.

Дорогою я тисячу разів встигла пошкодувати, що не дала про себе знати в такій ситуації. Може, це була гра мого розуму, і нічого не було? Може, він її відштовхнув? Але в будь-якому разі я вже на півдорозі до будинку.

Переступаю поріг, відразу надійшло повідомлення від Адріана, руки почали тремтіти, відкриваючи наш діалог. За сьогоднішній день не було від нього жодного повідомлення, а тут він навіть пише про Кіру:

«Привіт. Приходь сьогодні до мене. Потрібно поговорити, і я тебе познайомлю де з ким» — в цей момент я була схожа на якусь божевільну. Була готова робити те, про що б і подумати раніше не могла.

Хах.

Та доля зі мною вирішила зіграти в нестерпну гру. У гру, яку я точно не витримаю, і канат, яким я дуже дорожу, який раніше міцно тримався, канат мого щастя, життя, він точно скоро втратить кінець, обірветься наприкінці, де буде і мій кінець.

Важко. Як складно все це витримати. Чому Адріан мовчав, мовчить? Нічого не каже. Для мене це є вузол проблем. Через те, що він мовчить, я не можу нічого зрозуміти, а зараз і ця Кіра. Вона мені не подобається, не подобається те, як вона говорить з Адріаном, видавлюючи свій солодкий голосок, від якого хочеться десь стати під кущами.

Я можу помилятися, робити рано висновки, але мені здалося, що він їй подобається, та й те, як вона його поцілувала, доводить це, а я як остання ідіотка на Землі просто помчала далі замість того, щоб підійти й поговорити. І тут я зробила крок назад.

Хочу у всьому розібратися, але не зараз, коли я готова рвати та метати. Потрібно упорядкувати думки. І тому пишу тремтячими пальцями, коли сльози готові піти на волю, це:

«Не сьогодні. Не можу» — так. Я не можу.

Очі так і не сходили з телефону. Чекала відповіді. А може, чекала, що він проситиме? Навіть не знаю, що я чекаю, коли біля нього Кіра. Смішно.

Потрібно перестати думати про це, бо ревнощі так і зведуть мене.

Невдовзі мені написала Єва про зустріч.

Ось і добре. Посиджу з нею, освіжу думки, і все буде нормально. А завтра з готовими питаннями зустрінуся з Адріаном.

Вийшовши з дому, мені на щоку почало щось падати, а піднявши голову, побачила сніг. Така краса й у такий невдалий день для мене. Навіть якось сумно стало. Перший же сніг, хотіла б я бути з Адріаном цього дня. Наставивши руку, я почала ловити сніжинки. Сніг одразу почав розтаювати на долоні, але це мені не заважало почуватися навіть спокійно. Посмішка на обличчі то піднімалася, то опускалася.

Замотавши горло чим сильніше в шарфику, я подалася на зупинку. Цей день вже точно не може нічого зіпсувати.

Єва була, як завжди, привітна і почала в руки з порога сунути сік. Я почала зупиняти подругу, але вона була непокірною. Знявши з себе черевики, я прийняла частування Єви.

— О, Еміліє, — я різко здригнулася. Коли звела очі, побачила перед собою Антона, який усміхався у всі тридцять два. Не думала, що й він тут. Але, махнувши йому долонькою, я зайшла в глибину кімнати.