part 15

Моменту, якого я найбільше соромилася, ніколи не було, але сьогоднішній день точно дав мені зрозуміти, що не варто думати наперед про те, чого бути не може.

Батьки так і розпитували все, що могли, в Адріана, а той у відповідь просто кивав і відповідав дуже коротко. Було зрозуміло, що йому ніяково і що… він щоразу кидав на мене погляди, і не ті, що просять звідси його забрати, а ті, що нагадують про вчорашній вечір. Хитрий, як лис. Поки ніхто не бачив, він повертався до мене і ковзав поглядом: спочатку очі, потім повільно до губ, а далі вниз, прикушував нижню губу. Дражнив, поки я вся червоніла і не знала куди себе подіти, як сховатися звідси подалі.

— Адріане, ми точно з тобою повинні погуляти! — радісно заговорив Захар, який весь час тільки те й робив, що мовчав і мовчки мріяв.

Навіть бабуся добре прийняла хлопця, навіть перша запропонувала йому пройти за стіл.

Я не втомлюся говорити, що з нею щось не так. Загалом, це не про поведінку. Вона стала менш активною.

— Гаразд, — хлопець різко метнувся поглядом до Захара.

Брат засвітився. Якби мав шанс, він би заскочив на стіл танцювати сальсу від щастя. Але сьогодні, мабуть, не його день, і він має мовчки насолоджуватись за столом своєю маленькою перемогою.

Після того, як бабуся пригостила Адріана своєю фірмовою стравою з дуже секретним рецептом, після того, як батьки розпитували про те, як працювати в іншій країні, Адріану вдалося встати зі столу. Я одразу піднялася за ним.

— Було дуже приємно з вами познайомитись, — повідомив Колісник, а потім кинув на мене погляд. Я не збиралася стояти осторонь і грати за його правилами, тож поки він з інтересом вивчав мене, я йому підморгнула і вийшла з кухні.

Чула, як ще щось запитав Захар і бабуся, і вже за кілька хвилин на горизонті з'явилася маківка Адріана. Задоволена посмішка так і не сходила з його обличчя, а м'язи тіла начебто жили окремим життям. Мені страшенно подобалося, як його тіло напружилося, і все це добре видно через чорну футболку.

Я почала бігти сходами, але вже незабаром була притиснута до поруччя, а по обидва боки стояли руки хлопця. Погляд Адріана напружився, здавалося, що він зазирає в душу.

— Чому ти вчора втекла? — прямо запитав він. Я була збита з пантелику. Не знала, що говорити та й придумати нічого не могла, тому ще дужче стиснулася біля поруччя. Адріан намагався вловити мій погляд, а я тільки те й робила, що відводила очі в протилежний бік. — Еміліє, — почав він.

— Еміліє, — почули ми голос Захара.

Адріан одразу відсторонився, а я відійшла від поручнів. З цікавістю ми почали дивитись у бік кухні, звідки вже незабаром вийшов Захар із задоволеним обличчям, як у кота від сметани. Було відразу зрозуміло, що він не просто так мене покликав і хоче щось спитати. Я дуже добре знаю його звичку перебирати пальцями.

— Мене запросили друзі завтра погуляти і… — він зупинився. Очі Захара почали бігати від мене на Адріана. І мені здавалося, що я починаю розуміти, що хоче попросити брат. — Я хотів би, щоб ти мені допомогла з… — він затих на секунду і шепотом продовжив: — випивкою. Будь ласка, — він склав руки з благанням. На таке прохання брата я тільки закотила очі і склала руки на грудях. Ну, ви тільки подивіться на нього! Він мене за кого тримає? Не стану я йому допомагати!

— Якщо щось слабке, то я можу купити, — поруч зі мною пролунав голос. А це що? Я невдоволено зиркнула на Адріана і смикнула того за рукав. Він тільки підняв брову, дивлячись на мене, і знову глянув на задоволеного Захара, який радісно побіг назад на кухню.

Що й того, що й того, я готова прибити їх обох.

— То ти тепер скажеш причину своєї втечі, Еміліє? — хлопець підійшов ближче. Ах, знову стара шарманка.

— Я не знаю, як так вийшло, — притихла я, а потім продовжила: — мені стало чомусь соромно перед твоїм батьком, — відвела погляд. Головне, щоб не дивитися в очі Адріана, бо мені здається, що він зараз засміється. Навіть не помітила, як почала перебирати пальцями. Можу зазначити, що і в мене ця звичка: у будь-яких незрозумілих ситуаціях — перебирати пальцями, коли не знаєш, що чекати, і якось ніяково.

Хлопець мовчав, і мені ставало вже якось не по собі.

— Слухай, — заговорила я і перевела на нього погляд. Хлопець усміхався, а мені хотілося стерти цю усмішку з його обличчя, бо я хотіла б більше від нього почути, ніж якась усмішка, яка нічого не дає знати.

На кухні почався справжній балаган, а це означало, що звідти ніхто не збирається виходити найближчим часом.

— Я чекав, поки ти подивишся на мене, — ці його слова мене спантеличили. Він узяв мене за руки і дивився таким поглядом, від якого можна було б легко розтанути. — Хотілося б, щоб ти частіше дивилася на мене, а не відводила очі, — Він ступає на сходинку вище, і тепер, щоб роздивитись його обличчя, мені доводиться дивитися вгору. — Знаєш, мій батько про тебе добре відгукувався, — ці слова викликали в мене усмішку.

Цікаво навіть виходить, я навіть не впевнена, що він зміг розгледіти моє обличчя за тьмяного світла в коридорі.

— Ого, як несподівано, — тільки й сказала я.

— Але я хотів би з тобою все пояснити. Я, правда, не думаю, що ми можемо бути просто друзями, — Ці слова і те, як він тримає мої руки, для мене це було пряме зелене світло, що час настав. Саме тому я зробила крок до нього. — Еміліє, — прошепотів.

Я чекала на ці слова, і він уже хотів сказати, але дзвінок на його телефон, який так сильно дратував, почав посилюватися. Адріан неохоче потягнувся до кишені, опускаючи мої руки, а я так і хотіла цей телефон викинути через вікно, який уже не вперше нам завадив. Я кілька разів промовила ім'я в голові того, хто ж там може дзвонити. Коли побачила обличчя Кіри, з роздратуванням хмикнула і відвела обличчя, щоб Адріан не думав про те, як я нишком починаю ненавидіти цю… цю… чорт забирай цю хорошу подругу.

Я чекала, коли почую від Адріана «Еміліє, мені треба йти. Поговоримо пізніше», але він так і продовжив безглуздо дивитися на те, як тарабанить телефон. Я встигла трохи розслабитися, так і благала, щоб він його взагалі вимкнув і сховав до кишені, що й потім сталося.