part 15

Моменту від якого я найбільше соромилася ніколи не було, але, сьогоднішній день, точно дав мені знати, що не варто думати наперед про те, чого бути не може.

Батьки так і розпитували все, що можуть в Адріяна, а той у відповідь просто махав головою і відповідав дуже коротко. Було зрозуміло, що йому ніяково і що... він щоразу кидав на мене погляди, і не ті, що просять звідси його забрати, а ті, що нагадують про вчорашній вечір. Хитрий, як лис. Поки ніхто не бачить, він повертався до мене і ковзав поглядом: спочатку очі, потім повільно кидався до губ, а далі вниз, прикушував нижню губу. Дражнить, поки я вся червонію і не знаю куди себе подіти, сховатися звідси подалі.

- Адріяне, ми точно з тобою повинні погуляти!- радісно заговорив Захар, який весь час тільки те й робив, що мовчав і мовчки мріяв.

Даже бабуся добре прийняла хлопця, навіть перша запропонувала йому пройти за стіл.

Я не втомлюсь говорити, що з нею щось не так. Загалом, це не про поведінку. Вона стала менш активною.

- Гаразд,- хлопець різко метнувся поглядом до Захара.

Брат засвітився, мав би шанс, він би заскочив на стіл танцювати сальсу від щастя. Але сьогодні мабуть не його день і він має мовчки насолоджуватись за столом своєю маленькою перемогою.

Після того, як бабуся пригостила Адріана своєю фірмовою стравою з дуже секретним рецептом, після того, як батьки розпитували про те, якого працювати в іншій країні, Адріяну вдалося встати зі столу. Я одразу піднялася за ним.

- Було дуже приємно з вами познайомитись,- повідомив Колісник, а потім кинув на мене погляд. Я не вирішила стояти осторонь і грати за його правилами, так що поки він з інтересом вивчав мене, я йому підморгнула і вийшла з кухні.

Чула, як ще щось запитав Захар і бабуся, і вже за кілька хвилин на горизонті з'явилася маківка Адріяна. Задоволена посмішка так і не сходила з його обличчя, а м'язи тіла начебто жили окремим життям. Але мені страшенно подобалося, як його тіло напружилося і все добре видно через чорну футболку.

Я почала бігти сходами, але вже незабаром була притиснута до поруччя, а по обидва боки стояли руки хлопця. Погляд Адріяна напружився, здавалося, що він зазирає в душу.

- Чому ти вчора втекла?- прямо запитав. Я була збита з пантелику. Не знала, що говорити та й придумати нічого не могла, тому ще дужче стиснулася в поручні. Адріян намагався вловити мій погляд, а я тільки те й робила, що відводила очі в протилежний бік.- Еміліє,- почав він.

- Еміліє,- почули голос Захара.

Адріян одразу відсторонився, а я відійшла від поручнів. З цікавістю ми почали дивитись у бік кухні, звідки вже незабаром вийшов Захар із задоволеним обличчям, як у кота від сметани. Було відразу зрозуміло, що він не просто так мене покликав і хоче щось спитати, я дуже добре знаю його звичку перебирати пальцями.

- Мене запросили друзі завтра погуляти і... - він зупинився. Очі Захара почали бігати від мене на Адріяна. І мені здавалося, що я починаю розуміти, що хоче попросити брат.- Я хотів би, щоб ти мені допомогла з... - він затих на секунду і шепотом продовжив: - випивкою. Будь ласка,- він склав руки з благанням. На таке прохання брата я тільки відвела закочуючи очі і склала руки на грудях. Ну, ви тільки подивіться на нього! Він мене за кого тримає? Не стану я йому допомагати! 

- Якщо щось слабке, то я можу купити,- поряд зі мною пролунав голос. А це що? Я невдоволено зиркнула на Адріяна і смикнула того за рукав. Він тільки підняв брову дивлячись на мене і знову глянув на задоволеного Захара, який радісно побіг назад на кухню.

Що й того, що й того, я готова прибити їх обох.

- То ти тепер скажеш причину своєї втечі, Еміліє?- хлопець підійшов ближче. Ах, знову стара шарманка.

- Я не знаю, як так вийшло,- притихла, а потім продовжила: - мені стало чомусь соромно перед твоїм батьком,- відвела погляд. Головне, щоб не дивитися в очі Адріяна, бо мені здається, що він зараз засміється. Навіть не помітила, як почала перебирати пальцями, можу зазначити, що й у мене ця звичка, у будь-яких незрозумілих ситуаціях- перебирати пальцями, коли не знаєш, що чекати і якось ніяково.

Хлопець мовчав і мені ставало вже якось не по собі.

- Слухай,- заговорила і перевела на нього погляд. Хлопець усміхався, а мені хотілося стерти цю усмішку з його обличчя, бо я хотіла б більше від нього почути ніж якась усмішка, яка нічого не дає знати.

На кухні почався справжній балаган, а це означало, що звідти ніхто не збирається виходити найближчим часом.

- Я чекав, поки ти подивишся на мене,- ці його слова мене спантеличили. Він узяв мене за руки і дивився таким поглядом, від якого можна було б легко розтанути.- Хотілося б, щоб ти частіше дивилася на мене, а не відводила очі,- він ступає на сходинку вище і тепер, щоб роздивитись його обличчя, мені доводиться дивитися вгору.- Знаєш, мій батько про тебе добре відгукувався,- ці слова викликали в мене усмішку.

Цікаво навіть виходить, я даже не впевнена, що він зміг розглянути моє обличчя за тухлого світла в коридорі.

- Ого, як несподівано,- тільки й сказала.

- Але я хотів би з тобою все пояснити. Я правда не думаю, що ми можемо бути просто друзями,- ці слова і те, як він тримає мої руки, для мене це було пряме зелене світло, що час настав. Саме тому я зробила крок до нього.- Емілія,- прошепотів.

Я чекала на ці слова і він уже хотів сказати, але дзвінок на його телефон, який так сильно дратував, почав посилюватися. Адріян неохоче потягнувся до кишені, опускаючи мої руки, а я так і хотіла цей телефон викинути через вікно, який вже не вперше нам завадив. Я кілька разів промовила ім'я в голові того, хто ж там може дзвонити і коли побачила обличчя Кіри з роздратуванням хмикнула і відвела обличчя, щоб Адріян не думав про те, як я нишком починаю ненавидіти цю... цю... чорт забирай цю хорошу подругу.

Я чекала, коли почую від Адріяна «Еміліє, мені треба йти. Поговоримо пізніше», але він так і продовжив безглуздо дивився на те, як тарабанить телефон. Я встигла трохи розслабитися, так і благала, щоб він його взагалі вимкнув і сховав до кишені, що й потім сталося.