part 2

ЕМІЛІЯ

Варто мені було тільки переступити поріг двору, як одразу ж побачила знайоме довге сиве волосся. Ще раз поглянула, щоб переконатися, що не здалося. Червона сорочка, джинси та туфлі — це все належало бабусі. Точно вона.

Поруч із собою почула шепіт і, опустивши очі, побачила величезну пачку чипсів.

— Захаре, налякав! — прошепотіла, щоб бабуся не почула. Вона ж тим часом стояла біля дверей і, здавалося, не наважувалася зайти.

— Давай обійдемо будинок і заліземо через вікно? Немає бажання бачити її вдома, — хлопець трохи нахилився, шепочучи прямо на вухо.

Виходить, не лише мене турбує приїзд бабусі. Кожного разу, коли ця мила старенька приїздить, вона встановлює свої правила. У нашому домі з'являється справжня Імператриця. Її права — закон для нас, простих громадян. Те, що я бачила зараз — як вона стоїть у передпокої і не може зайти, — щиро дивувало. Може, килимок перед входом надто брудний? Ніяк не могла зрозуміти, що не так.

У цієї старенької загартований характер. Вона у свої роки сильніша за будь-якого спортсмена, щоранку виходить на пробіжку.

— Чого стовбичиш? Ідемо швидше! — брат схопив мене за рукав і потягнув за собою. Я намагалася не спіткнутися об камінець, бо окрім здоров'я, у бабусі ще й слух, як у кажана. Дуже гострий. Чую кожен шерех. Не здивуюся, якщо вона почує, як Плутон зрушить зі своєї орбіти.

Ми не змогли пройти непоміченими. Нас видало вхідне повідомлення на моєму телефоні. До мене дійшло невдоволення брата, який мало не шипів, як злий кіт.

— Ти чого не зробила беззвучно? — хлопець невдоволено шарпнув мене за рукав. Навіть його пачка чипсів випала з рук.

— Діти, як я рада вас бачити! — бабуся підійшла до нас, розглядаючи з ніг до голови. Я вже почала готуватися до того, як вона скаже, що мені личить, а що ні.

Краєм ока побачила, як Захар прикриває очі. Ця ситуація його зовсім не влаштовувала.

— Ми теж тебе... — він зробив маленьку паузу, щоб привернути увагу бабусі, яка одразу ж подивилася на нього і натягнула усмішку, — ...ми тебе теж дуже раді бачити.

Не знаю, чи помітила вона нещирість у його голосі. Але бабуся одразу підійшла й обійняла його. Я постаралася відійти вбік.

Поки бабуся намагалася поговорити з братом, а той судомно підбирав відповіді, я вирішила подивитися, хто зіпсував ідеальний план Захара.

На екрані з'явився новий номер. Я зовсім забула, що мені мав написати Адріан. Але хлопець надіслав лише якийсь стікер і написав коротке: «Збережи мій номер».

Моє обличчя трохи скривилося. Я думала, він почне ставити запитання щодо університету чи щось інше. Це його максимум? І це все?

Не встигла я додумати, як надійшло нове повідомлення:

«Увечері розкажеш про бали? Як їх отримувати і все таке інше?»

Моя брова піднялася. Я навіть посміхнулася.

«Ок», — я не хотіла писати довге повідомлення й відповіла коротко, після чого засунула телефон до кишені.

Побачила, як Захар намагається відсторонитися від бабусі. З нею точно щось не так. Вона не така, як завжди. Де її суворість? Дисципліна? Мабуть, дорогою її справді підмінили інопланетяни, бо такий унікальний експонат навіть дуже важливий.

— Баб, я зрозумів! — протягнув Захар і відійшов подалі.

***

Увечері ми з Адріаном справді зв'язалися, але розмова вийшла дуже лаконічною. Вона складалася з мого довгого повідомлення про форму оцінювання та його короткого: «Ага. Дякую». Не можу сказати, що мене це не розлютило. Я чекала більшого. Але засмучуватися не стала, а просто налаштувалася на фільм.

Перегляду завадила Єва. Подруга, і до того ж єдина, вирішила скинути мені Instagram-сторінку Адріана.

«У Нікі побачила. Вона сьогодні його до себе на сторінку виклала» — а далі багато смайликів, які сміються.

Ніка завжди намагалася бути в центрі уваги. Варто мені було зайти на його сторінку, як усі пазли склалися. Цей хлопець мав багато підписників. Він модель. А Ніка захотіла отримати від цього якусь користь.

Я навіть не помітила, як почала переглядати кожне його фото. На знімках часто траплялася якась дівчина. Дізнатися, ким вона йому є, мені не вдалося.

— Емілія закохалася? — підводячи голову, я побачила брата. Він усміхався на всі зуби, а потім опустив погляд на мій телефон. — О, Адріан Колісник! — хлопець охнув. Я не знала, що він його знає.

— Знаєш? — натякнула я на Адріана і звузила очі.

Хлопець підібгав губи й кинув: — Звісно! Ти забула, ким я хочу бути? — Зовсім вилетіло з голови, яка дитяча мрія була у мого брата. Вона й досі літає у його голові. Щороку за столом заходить розмова про те, ким же хоче стати в майбутньому Захар Ризник, і з його вуст вилітає: «Хочу бути моделлю».

Батьки зовсім не схвалюють бажання сина і щоразу намагаються нагадати, що це точно не його шлях. Швидше за все, він піде на той же факультет, що і я. Брат і сестра — одне ціле?

— Але я не знайомий з ним особисто, — очі Захара засмутилися, а голос став тихішим.

— У тебе є можливість, тому що він зі мною в одній групі, — тепер в його очах пробігла надія, але лише на секунду. Не вірить. — Але ж я не буду тобі брехати, — тепер на обличчі хлопця вималювалася усмішка. Вона була така яскрава, що я була впевнена: мені доведеться бігти за окулярами. Ніколи не думала, що мій брат може так усміхатися.

— Тоді я завтра приїду і перевірю! — твердо сказав.

Тепер я була збентежена. Як це — приїде? Куди? В університет? Він надто поспішав, і я його там не потребувала.

— Яке приїхати? Не дурій! — я легенько, обурено, стукнула його в плече. Він різко ухилився і пограв бровами.

— Та годі тобі, — на його обличчі з'явилася хитра посмішка. Що вона могла означати, знав тільки він.

— Тільки спробуй приїхати! — пригрозила я йому.

Захар тільки посміхнувся і підвівся з мого ліжка.

— До-бр-е, — протягнув він і розвернувся.

На цьому наша розмова закінчилася. Брат просто вийшов із кімнати, а я дивилася на білі стіни.