Останній шанс

Затишне кафе. Лікарка Олена, жінка середнього віку, знаходиться на побаченні з незнайомим чоловіком.

 - Я маю бізнес, квартиру, машину. Можу забезпечити будь-кого, - говорить самовпевнений чоловік.

- А серце маєте? – запитує Олена. Вона вдивляється у його пусті очі.

 - Що? – чоловік не розуміє запитання Олени, що підіймається з-за столу.

- Дякую. Я вас зрозуміла. Мені не достатньо переліченого вами. Я ціную свій час, і не хочу марнувати його на пусті балачки.

Жінка знімає сумочку з бильця стільця і проходить повз здивованого чоловіка.

Чоловік кричить їй услід:

- Що? Що це означає? Це все? Ти йдеш?  Як ти смієш, негіднице?

Жінка йде, роблячи радісні гримаси поза його увагою.

Лікарня. День. Олена йде коридором. Навколо — вагітні жінки, дитячий сміх, щасливі пари. Всі вітаються до лікарки, а вона заходить у свій кабінет, на підвіконні якого стоїть чарівна орхідея.

Олена сідає за стіл, задумується: «Я щодня бачу народження. Жінки, які плачуть від щастя. А я — мов тінь, що не має тіла. Час іде, а я все чекаю…»

Кабінет УЗД . Вечір. Олена п’є чай із подругою. Лариса показує нові фото маленького внука.

 - Подивись, який вже дорослий. Каже «баба» — і я тану.

Олена усміхається, але її очі сумні.

- Нехай росте здоровим. Ти щаслива. – Лариса підмічає її замаскований стан, під яким відчувається відчай 45-річної одинокої жінки.

- А ти? –запитує Лариса. - Ти ще не мама. Але ще не пізно.

- Можливо. Але стержень віри у мені вже починає згинатися, - чесно дає відповідь Олена.

Ніч. Операційна. Тиша. Лікарка сидить на підлозі, спина притиснута до стіни. Її руки ще в брудних рукавичках, що не має сил зняти і викинути після операції. Вона дивиться вгору — не в стелю, а крізь неї. Її очі порожні.

«Я щойно позбулася ще одного крихітного безмового життя...Чи можуть риби плакати, Боже? Бо я сьогодні — як риба. Без голосу. Тільки мокрі очі. Тільки солона вода. Я сьогодні втратила одну дитину, а завтра маю знову допомогти з’явитись на світ іншій. Це як гра, де я завжди або виграю, або програю, але мушу далі жити і усміхатися пацієнтам. Я і загроза, і спасіння. Господи, то хто ж я? Дай відповідь на моє питання? Я – монстр? Нелюд? Кат?

Олена чує стукіт свого серця в цілковитій тиші.

«Чому серце не ламається фізично, коли болить так сильно? Я б хотіла, щоб воно тріснуло — щоб Ти побачив, що я не просто втомилась. Я зламалась. – Вона переводить дух. - Боже, Ти ж лікар душ, правда? Чому не вилікуєш мою? Чи я не в списку? Чи я — побічний ефект? Квітка без води? Пауза в дорогу до ВІЧНОЇ САМОТНОСТІ? Чи Ти колись помилявся в рецептах для людських доль? Бо я — ніби неправильно прописана. А якщо я надалі не витримаю? Здамся… Це буде діагноз чи вирок?»

Після нічної зміни лікарка Олена виходить на дах будівлі лікарні з кавою в руці. Подруга затягує електронну сигарету, хоче втішати її, але на її втомленому обличчі вона бачить тугу, якій перешкоджає надія. У її руках трохи недопита гаряча кава в паперовій склянці, яку вона розчавлює, обпікає руку, говорить, що все витерпить і не втратить надію, навіть якщо їй судилося заскочити в останній вагон потяга.

Повернувшись до кабінету по верхній одяг, який закидає на руку, лікарка чує стукіт у двері. Входить 10-річний хлопчик з батьком. Хлопчина радісний, усміхнений і живий.

- Ми… хотіли подякувати. Він буде жити. Вночі сталося диво. Просто… вижив, бо хотів жити і…ми  дякуємо вам за життя сина, - говорить чоловік тремтливо з жевринкою надії в очах.

Хлопчик, що тримає руки за спиною, дістає гілку жасмину.

- Це - для вас, - дарує гілочку жасмину хлопчина. - Мама каже, що квітки - як люди. Вони теж борються за життя.

Лікарка мовчки бере квітку. В її очах - тиха сльоза, але вже інша.

«Ти міг би бути голосом. Громом. Полум’ям. Чоловіком. А ти — квітка». -  Доторкається до ніжних білих пелюстків.

Лікарка вдихає аромат квітів жасмину і відчуває запаморочення в голові. До кабінету заходить медсестра і знаходить лікарку зомлілою. Вона підхоплює її на руки і садовить на стілець.                                                       

Лікарка УЗД веде обстеження. Її обличчя змінюється від здивування до теплої усмішки.

-Неочікувано, але ж… Ти казала, що тягне внизу живота?

-Так. І що там? - В голосі подруги відчувається хвилювання та втома від очікування.

Лікарка УЗД наче спеціально хоче подратувати Олену і робить серйозний вираз обличчя.

-Живе утворення.

Олена зітхає, намагаючись зберегти спокій.

-Кажи вже. Я готова до всього: до клімаксу, пухлини…

Лікарка УЗД робить гримасу здивування.        

-Клімакс? Ми його відкладемо на потім. Пухлина? Ні, не вона.

 Голос Олени дрижить, не витримуючи напруги:

-Та досить тобі тягнути за струни оголених нервів. Кажи як є.

Подруга дивиться на Олену, її очі випромінюють радість.

-Олено, ти вагітна.

Місяць потому.

Олена  і чоловік сорока п’яти років  сидять за невеликим столиком у готельному барі. Вони замовили лише чай і мовчать, втомлені після довгого дня конференції. Атмосфера спокійна, але напружена.

Чоловік повільно повертає чашку в руках.

-Найбільше втомлюєшся не від роботи. А від необхідності постійно бути.

Олена киває, не дивлячись на нього. Її погляд десь далеко.

- Точно. Я щодня роздаю поради про життя, про плани, про майбутнє. А своє... (пауза) Своє не можу спланувати навіть на тиждень. Це і є найглибша втома. Від порожніх слів.

- І від порожньої тиші.

Лікарка дивиться на нього вперше. У його очах немає самовпевненості, як у попередніх залицяльників, лише спокій.

-Тиша не буває порожньою. У тиші чуєш, як спливає час. Я завжди вірила, що доля — це великий план. Що я маю лише його знайти і слідувати.