Розділ 12.4

Відчуваючи, що покидаю частину своєї душі разом із заплаканою Несою й Іторо, який щомиті погасав, я кинулася у другу частину кімнати. Ту саму, куди прохід нам відкрився такою дорогою ціною. Перед вологими очима обважніло нависав образ хлопця. Іторо...ти чудова людина, справді чудова. Я ненавиділа кожен момент в житті, який завдав тобі болю. Нарешті ти відчув полегшення...навіть якщо тепер боліло в нас

Зена помітити легко ще здалеку. Він виглядав нормально, просто час від часу витирав тонку цівку крові, що текла по чолі, щоб не та падала в очі. Якась подряпина, бо Зен геть не виглядав стурбованим через це невелике пошкодження. На колінах він підтримував голову обважнілого Ріона. 

Моє серце впало кудись донизу.

– Ріоне! Що сталося?... – я скрикнула не зовсім своїм голосом, коли приземлилася біля них на підлогу. Приземлилася невдало, бо безліч гострих уламків каміння вп’ялися мені в шкіру, та я не сильно звернула увагу. Адреналін? Скоріше байдужість. Нехай роздирають мені все, не має значення.  Це останнє, що мене турбувало. Зараз в моїх думках могло поміститися лише одне - Ріон. Такий блідий....його шкіра стала ледь не прозора, я бачила частини синіх вен й капілярів. Він уривчасто дихав,  ніби видихав останнє з своїх легень. Очі заплющені, але до того моменту, як він почув мій голос. Тоді Ріон повільно їх відкрив. Наче помутніле скло. 

Навіть без відповіді я вже розуміла, що сталося.

– Воно– Зен потупився, стискаючи кулаки, – перед тим як збожеволіти... І я нічого не встиг вдіяти. Воно не вагалося, не дало часу на реакцію. Просто... Ти зрозуміла, правда ж?

Звісно. Але не хотіла. Не хотіла. Не може бути.

– Скажи, що це неправда. Будь ласка, скажи, що це неправда, – я плакала, ридала, стискала Ріонову руку, з якої тікало тепло – Прошу…

Він насилу зберігав свідомість. Намагався не заплющувати знову посірілі очі, фокусувати їх на мені. Я знала, що буде скоро. Вони почорніють, затягнуться темрявою.  Той людський крик, який я чула..

Чудовисько з’їло його душу

– Ні, ні, ні, ні, ні! – це звучало як істерична мантра, яку я повторювала, схилившись над Ріоном. Відкидала йому волосся з поблідлого обличчя, гладила шкіру. Це був хлопець, якого я знала з дитинства, який передував поруч весь цей час, який став мені найріднішою людиною... І зараз він помирав без душі, бо в мене забракло сили зупинити монстра

– Ріоне, ти чуєш мене? Ти ж чуєш мене, так? – я намагалася заспокоїти плач, щоб говорити. Сльози капали з мого обличчя на його, а потім калюжею стікали додолу, – все буде добре. Ми завжди разом вибиралися з будь-чого, так? Що б не сталося. Зараз буде так само, обіцяю. Ми разом покинемо це чортове місце, все буде гаразд

Ріон знесилено захитав головою і підняв руку, щоб витерти мені сльозу із щоки. Вона тремтіла, він не зміг довго так її тримати, знесилено її опустивши.

– Не цього разу, сонце – прошепотів він, поки я проклинала все на світі. ПРП, мутації, мій слух, людей, шієкі і себе. Все. Ненавиджу. 

– Не кажи так! Я тебе тут не залишу Має бути якийсь вихід. Ми знайдемо його. Ти …ти живий, ти будеш жити і-

– Але я помираю, – трясця, він це сказав так спокійно і тихо. Так, наче змирився, прийняв. Так, наче вже й не здивований, – ти це знаєш.

Біля мене схопився Зен, уникаючи одного із уламків. Будівля розвалювалася, бо не витримувала скаженої втечі ПРП? Нехай... Десь на окраїнах свідомості я розрізняла голос Зена. Його крик, що треба тікати. На протилежній окраїні чувся плач Неси. Тікати? … Тобто..тікати. Яке тікати? Ріон ось лежить тут! Він не може підвестися, життя покидає його очі, а по тілу без душі пробігає судомний тремор. Куди тікати?! Без нього?!

Звісно, я розуміла, що треба. Одна небезпека у вигляді шієкі втекла, але ми досі в лігві ворога. Отже, тут чатує безліч інших. Каміння, яке валиться. А ще люди. Навіть якщо її тільки з пів сотні. Ті, що втратили свого лідера, часто стають неконтрольовані. Не важливо, чи від страху, чи від почуття довгожданої волі. Так само нема різниці, хто то. Мутанти, просто люди із зброєю - вони йшли по нас. Я вже чула їх. Постріли десь далеко. Вони ще не знають, що Лок загинув. Ще досі виконують його волю, але так довго не триватиме

Зараз вони будуть тут, зараз дізнаються, зараз вони знайдуть і нас… А власне, і що з того?

Я сиділа на підлозі, обіймаючи Ріона. Нехай находять мене такою, нехай роблять, що хочуть,  я його не покину. Загину разом з ним, разом з Іторо. Зрештою, я вже була готова віддати своє життя і раніше, дозволити ПРП роздерти мене на шматки. Тоді не вдалося, тому вийде зараз. Руна нарешті зруйнується. Та мені вже стало байдуже до неї, до тріумвірату і до всього іншого, що б якось торкалося мутантів. Все, що бачили мої мокрі від плачу очі - Ріон і його спроби лишатися при тямі

Так несправедливо, так нечесно....Жодної події тут взагалі не повинно було статися. Ці двоє не мали помирати на наших руках. Ніхто б не мав.

– Тікай, – з останніх сил сказав Ріон, намагаючись мене відштовхнути, – залиш мене, мені не допоможеш вже.. Бери Зену, Несу, Іторо і тікай.. І.. пробач йому, Іторо, гаразд? Заради мене..

Я відчайдушно шукала слів, щоб пояснити йому. Сказати,що вже пробачила. А також що не можу виконати його прохання. Хоча б тому, що Іторо пожертвував собою. Але я не знаходила речень, які б помогли описати все.  Як і просто фізичних сил провернути язика. Тож просто закивала, від чого побачила маленьку усмішку на устах Ріона. Його останню усмішку.

– А тепер іди

-- Ні. Не будь дурним. Ти прекрасно знаєш, що я не зрушу з місця. Я залишуся. Тут, з тобою. І мені байдуже, що зі мною станеться

Ще один крик...Чий він? ПРП повернувся? Чи то я кричала, схилившись над тілом Ріона? А може, Неса? Могло бути що завгодно.

-- Ірен, послухай мене. Це все, чого я зараз хочу. Щоб ви всі забиралися звідси. Щоб ти врятувалася. Щоб ти кинула мене тут. Прошу, - він слабко всміхнувся, - обіцяю, більше нічого ніколи тебе просити не буду