Розділ 12.3

Я не могла заперечити таку просту правду. Всередині нутро заворушилося, намагалося протистояти. Інше питання - чому саме вонр так противилося. Бажанню пробачити чи розуму, який підказував зненавидіти? Я не бажала Іторо смерті - ось що головне. Що б не сталося між нами, Зен мав рацію. Рішення хлопця померти - не вихід. Якщо Іторо було потрібне моє схвалення, щоб відійти від цієї ідеї, я дам його

Натомість я просто вдивлялася в глибокі очі, наповнені по вінця всіма емоціями світу. Важко щось сказати, коли топишся. Аж поки це потопання не перервав ще один нелюдський крик

Цього разу він був гірший від всіх попередніх. Слух і якесь неясне внутрішнє чуття чітко дало зрозуміти: скелет кричить не через біль чи гнів. Краще б він знову стало злим. Нехай лютує, але не волає так, як зараз. Бо серед жахливого звуку з кістлявої гортанні монстра я почула людські слова. Низьке і загрозливе “досить”. Здалося, напевне лиш здалося. Просто паніка. Переконувати себе, коли точно знаєш правду, - невдячне діло.

Воно розправилося з Локом. Лишило від нього подерті останки, які недбало кинуло вбік. Тепер скелет відчував волю, хоч як би Іторо намагався її не давати. У білих бездонних впадинах замість очей читалося чітке бажання: нова жертва. Нова плоть. Чи душа

Чомусь передбачити вибір монстра виглядало нескладно. Я знала, що наступними станемо ми з Ріоном. Знала ще до того, як скелет повільно обернувся до нас. Знала до того, як хтось крикнув наші імена у спробі застерегти

І не могла цього допустити.

Принайнмі один повинен лишитися живим. На кого падав вибір - очевидно. Ріон має жити. Чи зможу я вийти звідси цілою не важливо. Навіть більше, мені самій не хотілося. Якщо руну в моєму серці пошкодять, вбиваючи мене, – то тільки на краще. Тому я відштовхнула хлопця від себе, доклавши усієї сили, яку тільки в собі знайшла. Вдалося. Хоча б тому, що Ріон не сподівався, я заскочила його зненацька.

– Що ти-, – та тоді велечезною рукою ПРП його змів, від чого хлопець вдарився в стіну всім тілом. Здається, скелет від початку хотів розібратися з нами двома поодинці. Я скринула до Ріона: через пил і напівпотемок не бачила, як він приземлився. Як він? Все гаразд?  Просто переконувала себе, що відштовхнути його було правильним рішенням. Інакше ПРП міг не просто відкинути хлопця, а роздерти разом зі мною. А так у Ріона є шанси вижити. Принаймні більші, ніж у мене, і це єдине, що давало мені якусь надію

Я просто молила усіх відомих мені шієкі, щоб удар об стіну не завдав Ріону шкоди. 

Скелет натомість укляк передімною, наче перед експонатом у музеї. Виглядала я якраз так: наполохана істота, зачинена в людському тілі. Є на що поглянути. Мене паралізував страх, здатність рухатися розчинилася під гіпнозом цих великих білих неживих очей.

До всього його єства я відчувала огиду. Вона виглядала сильнішою, аніж боязнь. Довелося лише змиритися з моїм кінець, як стало легше.  Помру, ну й нехай. Сподіваюся, чудовисько просто не буде розтягувати так, як з Локом

– На що вирячився, – звук мого голосу більше нагадував шипіння. На диво, прозвучало доволі загрозливо. Особливо раховуючи становище, в якому я перебувала. Загнена в кут жертва, яку зараз розтерзають, жодних роялів у рукаві. Все, що ми днями вчили із Зеном на тренуваннях мало б застосовуватися проти людей. Або принаймні шієкі з плоттю. Моя мутація теж не могла зарадити. Я могла чути, і не бачила ні одного варіанту, як це мало б помогти. Жодних тузів, козирів чи прихованих навичок. 

Тому це наповнене злістю шипіння було скоріше останнім акордом перед закінченням вистави. Моєї вистави.

Але воно спрацювало. Після цієї ноти знову заграв оркестр: здавалося, ПРП позадкував. Ілюзія? Та ні. Невловимо, можливо навіть не фізично, але у своїх намірах скелет вагався. Зрештою, це вже не вперше. Тоді, коли ми рятували Несу при першій зустрічі, він також зреагував схоже.  Я не розуміла чому. Та хіба не байдуже?  Що б це не було, воно діяло. Єдине - не думати, що це затишшя перед бурею. Або просто не думати. Так навіть легше

Бо якесь дивне відчуття що він боїться мене левітувало у повітрі. Ігнорувати таке важко. Божевілля, я знаю. Та така скажена і невпевнена думка дала хоч трохи наснаги рухати паралізоване тіло.

– Забирайся, – просичала я знову. Ніколи ще слова не видиралися з горла так важко. Не можу розібрати, чи взагалі мій голос видирається крізь глотку. Грудну клітку наче здавлюють з неприхованим бажанням зламати всі ребра. Але хрускуту своїх кісток я не чула, що вже плюс. Такий звук я б точно не пропустила.

Тому стояла далі, спостерігаючи, як мої слова знову подіяли на ПРП. Наївна, дозволила зародитися надії. Подумала,  що зможу впоратися. 

Вона зникла. Моя здатність протистояти йому. Я відчула порожнечу там, де секунду тому наростала сила.  Трясця. Останній шанс на примарне спасіння. Я поглянула на манстра лиш щоб побачити те, про що і так здогадалася.

Він розізлився

Повітря знову наповнилось криком, та це було останнє, про що варто б хвилюватися. Чудовисько наче знову згадало про свої розміри і силу. Порив люті засліплює, напевне тому Несі вдалося відтягти мене назад від нього непоміченій. Вона міцно тримала мене біля себе, ніби боялася, що я зараз виб’юся і побіжу уперед. Саме це я хотіла і зробити.

Так, там попереду скаженів монтр. А ще десь лежав Ріон.

Тому я хотіла туди. Прибігти, відволікти увагу, помогти хоч якось. Та правда сувора: якщо я зараз зірвуся, не врятую ні його, ні будь-кого іншого. З великою ймовірністю сама теж не виживу після такого. ПРП почав кидатися на стіни. Це був танець звіра в неволі і нападі ражу. Камінь прогинався під монстром,  сипався на великі уламки, що з хрохотом падали вниз.

– Він хоче завалити нас.. – Несині слова були ні питанням, ні ствердженням. Скоріше припущенням, яке занадто сильно нагадувало правду. Від того, що ми знаємо його скажене бажання, легше не стало

– Ріоне! – мій голос зірвався. Марно. Взагалі малоймовірно, що він почує його під звуки руйнації.