Розділ 12.2

Від реву затрусилися стіни. На секунду здалося, що вони норовили впасти, завалитися, придавити своєю вагою. Але втрималися. Ненадовго: за мить хитке каміння почало ломити з новою скаженою силою.  Де б ми не знаходилися, залишатися  тут небезпечно, хоч вибратися і неможливо. Схоже, у цю будівлю хтось щойно увірвався, знісши за собою стіну. І не одну.

Паніка зближує людей. Я завжди про це читала. Зрештою, навіть переконувалася в реальності під час тренувань із Зеном чи нічних розмов з Несою. Люди, яких можна вважати досі незнайомцями. Люди, які стали дуже близькими за лічені дні. Ті, які зараз відчайдушно тиснуться одне до одного. 

Кожна нова зламана стіна десь вділині відлунювала тілом кожного з нас. Срах. Він вкривав шкіру мурашками, а вони ланцюговими реакціями переповзали з людини на людину

Тільки Лок видавався спокійним. Розбиратися, чи було це лише маскою, чи ні в мене не вистачало ні сили, ні бажання. Прикидається? Нехай. Мене більше цікавить жахіття, що швидко наближається, аніж цей чоловік.

Він просто дивився вглиб коридору. Його очі вичікувально відблискувалися за грубим склом. У відповідь на його чекання долинали звуки руйнування. Щораз інтенсивніші, щораз ближчі. Вони не просто розносилися підземеллям. Вони рвали мені барабанні перетинки, а через паніку і страх я не могла сконцентруватися, щоб заспокоїти свою силу. Мутацію? Не важливо. Я зараз збожеволію, якщо не зупину цей потік. 

Але як? Як?! Звуки вирували повсюди, я не могла їх заслонити. Таке враження, що вони витісняли повітря з легень, а потім м'яли їх і рвали на шматки.

Я судомно опустилася на коліна, притискаючи долоні до вух. Це не допомагало. Хвилі повітря просто протікали крізь пальці всередину. Я все рівно могла чути. І це зводило з розуму 

Тому коли хтось опустився навколішки навпроти мене, я не зрозуміла, хто це. Заплющила очі, ніби так змогла б захиститися від всього тиску. Чорна картинка не зменшила божевілля, вона його доповнювала. Порожнеча, яка ідеально підходила до пекла навколо.

– Ні, Ірен, поглянь на мене, – чиїсь шепіт. Ріон. Він шепотів. Ледь чутно для нормальних людей. Так, щоб не пошкодити мене ще більше. Я сфокусувалася на цьому шепоті, – ось так..Розплющуй очі. Я тут, всі ми тут. Ти ж чуєш мене? Постарайся не чути більше нічого. Лиш мій голос. Лише мене

Його руки трохи тряслися, коли він стискав мені плечі. Я не знала, чи він тримав мене або ж тримався за мене. Скоріше, обивда одночасно. 

Звісно. Ми в’язні, поранені, дезорієнтовані, до нас прямує щось жахливе, розносить на своєму шляху старі стіни. Нас рознесе так само. Але ось Ріон все одно тут, поряд. Намагається говорити так спокійно, як тільки може. Щоб допомогти мені.

– Дякую… Дякую, я взяла це під контроль, – видихнула. Навколо досі голосно, досі шум, але не смертельно. Дихання нарешті знову почало виконувати свою функцію. Тепер єдине, над чим я мала реальну владу - це мій слух. Все решта навколо досі жило своїм життям.

– Схоже, до нас гості, – кому Лок це сказав? Говорив до себе. Може, вирішив нагадати очевидне нам або людям в чорному, які бігли з кінця коридору. Звідти долинав вереск. В очах Локових підлеглих вимальовувався звіриний страх. Вони наші вороги, люди по іншу сторону, але навіть так я не могла їх винити за відчайдушне намагання втекти.. Цей шієкі смертоносний у звичайному стані. Він - морок, чудовисько. Але конкретно в цей момент він до всього у люті. Злість - небезпечна штука, вона позбавляє останніх віток розуму, якщо такі були. 

Лок не зважав на своїх же людей, але й не заважав їм тікати. Аж поки один з них не врізався у свого головного. Ця паніка на обличчі, з якого вже давно злетіла чорна маска, читалася ясно як день. Здавалося, реакції Лока тут боялися білтше, ніж чудовиськ. Яку ж репутацію мав цей виродок?

– Доповідай,-- коротко наказав чоловік, від чого людина в чорному полегшено кивнула. Як мінімум одне з двох зол її оминуло.

– Він велетенський! І дуже могутній. Я боюся ви… ми помилилися в розрахунках. Його неможливо стримати. Я не знаю, як з ним впоратися.

Не чекаючи подальших наказів, хлопець кинувся далі, лишаючи позаду нахмуреного Лока із потемнілими він напруги очима. Вираз, що не віщував нічого доброго. Ми й до цього були в поганій ситуації, та існувала примарна надія, що спокій Лока має на те причини, що він знає, як зарадити. Виявляється, єдина людина, яка мала б контролювати ситуацію, зовсім до цього не здатна.

Неймовірне усвідомлення під саундтрек велетенських кроків, які стрясали всю будівлю.

– Я казав, – прохрипів Іторо, розгинаючись назад. Це мало б бути боляче, бо його тіло досі відходило від розриву сторінки – ти зробив величезну помилку.

По очах Лока я з жахом зрозуміла, що він нарешті це визнав. Усвідомив, що промахнувся.

– Ти.. – його голос було ледве чути через гуркіт, але чоловік не турбував себе тим, щоб підвищити тон, – ти ж його зупинеш..

Він хотів звучати, як завжди: врівноважено, спокійно, але вселяючи страх. Хотів наказати, може пригрозити. Не вийшло. В голосі почулося благання. 

– Не зможу, – зболено відповів хлопець, – ти сам мені люб’язно нагадав. Це чудовисько.. ПРП, вже не контрольоване

Лока вдарило громом. Він позадкував до задньої стінки коридору, щоб спертися. Як я хотіла бачити його в такому розгубленому й наляканому стані ще голину тому. Я б все за це віддала тоді, але не зараз. Бо в конкертну мить його стан не віщував нічого доброго. Проте тікати вслід за своїми людьми він не збирався. Наче капітан, що йде за дно з своїм кораблем.

– Іторо.. – Неса опустилася на коліно передним, – хто такий ПРП?..

Ми здогадувалися. Всі. Тоді навіщо було це питати? Щоб упевнитися, хоч якось упевнитися, що ми здогадалися неправильно. Помилилися. Що це все дія якоїсь наркоти. Нас накачали, ми ще не проснулися. Або просто тиск подій завів розум не туди. Будь-яке пояснення згодиться. Це не може бути правдою

Я ніколи не бачила, як Іторо плакав. Воліла, щоб так і залишалося. Але сльози все рівно скотилися по його обличчю, коли він надломлено відповів