Розділ 12.1

Мені нічого не снилося. Жодної дівчини, жодної копії мене. На диво, її присутність досі відчувалася. Вона десь там, в темряві. Адже всь цей час без тями я бачила лише пітьму. Це страшніше за якісь сновидіння, бо в тій темряві може ховатися будь-що. Мій же клон без серця. Тепер, коли не тримала її в полі зору, неспокій пролізав в душу

Не впевнена, скільки хвилин чи годин пішло на те, щоб я очуняла. Перше, що відчулося – холодна сира поверхня, наче камінь. Це геть не схоже на ту теплу затишну кімнату, де ми, здається, сиділи ще зовсім недавно. Там лише килими й дивани - жодних долівок, які схожі на тюремні. То де я?

Хах....як циклічно все в світі. Дуже схожі відчуття до тих, далеких. Коли на моїх очах померла старша жінка, коли почався відлік всіх цих мутагенних подій. Тоді я теж повільно й поступово приходила до тями, втратила на мить відчуття і часу, і простору. 

Водночас, ці дві події порівнювати не можна. Тоді ще нічого не було відомо. Тоді я ще не переймалася тим, що можу померти

Не важливо. Треба зрозуміти, що це за місце. Розплющила очі. Спершу я злякалася, що осліпнула. Бо хоч дивилася навколо з-під обважнілих повік, та не бачила нічого. Тоді заставила стривожений мохок згадувати події. Тренування, розмова, дивний стан. Ось воно. Я отямилася. Чому раптом? Дія їхніх препаратів припинилася? Ні, було щось інше. Звук. Десь поруч в приміщені гучно закрилися важкі двері. Наче спеціально, щоб розбудити. Хто б це не зробив, йому вдалося. Думаю, саме цей звук вивів мене з напівсплячого стану

Правда, не повністю. Треба краще розворушити тіло.

За думками стах осліплення почав вивітрюватися. Чим більше вдивлялася, ти більше очі звикали до темряви. Отже, з ними все добре. Просто в кімнаті, чи що б це не було, немає ні крихти світла. Як тільки стало трохи легше розрізняти обриси, то я помітила всіх решту. Друзів, що лежали на підлозі поруч, так само розпластані на кам'яній підлозі, як і я.

– Ріоне! – я підповзла до хлопця. Тіло досі знесилене, мене заносило, але на такі дрібниці навіть не зважати не треба. Все зараз мало бути сфокусовано на одному хлопцеві. Тільки те, як він безрушно лежав, кинуло мене в страх. Панічний. Як тільки опинилася ближче, я обережно торкнуся його шкіри, ніби боячись зламати. Він теплий. Слава шієкі. А також дихав. Тепер, коли я трішки заспокоїлася, почула ці характерні звуки. Причому, як від нього, так і від решти. Вони живі… Живі…

Отже, мій слух включився. Тепер працював як радар, виловлюваючи найменші зміни в дихання інших. Що, реагує тепер на кризові ситуації? Ну прекрасно, слух принаймні на моїй стороні. Тільки більше я не бачу, чим він може тут зарадити. Як мінімум, вони в порядку. Чи точніше в такому ж стані, як я. Не впевнена, настільки його можна наректи "в порядку"

Просто треба дати трохи часу. Всім. Мені теж

Бачити в темряві досі вдавалося не надто. Тому очі стали не найкращим органом чуття, на який мені варто спиратися. По звуках розміреного легко визначити, що ми тут самі. П’ятеро людей,  загнаних в кут. Потім довелося згадати, від чого я пробудилася. Звук закривання дверей, навмисне гучний і виразний. Хтось захлопнув їх з усієї сили.

Здається, самі ми тут лише віднедавна. 

Аж тут звідкись включилося світло. Тьмяне й мутне, ніби просякнуте смолою. Але навіть так воно спалахнуло неочікувано. Я тріпнулася, чекаючи загрози. Голова сама вже поверталася навколо в надії знайти джерело. Знайшла

Виявляється, одна з стін цього місця, що більше нагадувало підземелля, була прозора. Скло? Та ні. Хто б відпраляв в’язнів у кімнату із склом. Нелогічно й нерозумно. Це була би одночасно і наша змога вибратися звідси, і зброя, якщо потрібно. Хіба-що це скло достатньо грубе, щоб не дозволити нам скористатися ним в будь-якому з варіантів.

Нехай. Поки не важливо. Що важливо – за цим склом виднівся коридор, а в ньому палало світло. Отже там хтось був. Стояв чи сидів. Міг отак запросто підійти, поглянути на нас, наче у вольєр. Ця гіпотетична людина заправляє всім, а ми лишень загнані в кут тварини. І це навіть не порівняння, а реальність.  Тут насправді було на що подивитися. Мутанти. А ще людина, у серці якої запечатано троє наймогутніших таких осіб. Дякую, мамо.

– Ну добре я, – пробурмотіла я, наче змирилася з цим становищем. Чи змирилася остаточно? Важко сказати. Не взнала, потребувала тиші і голови, яка б не розколювалася від болю, щоб зрозуміти до кінця. Але я - то таке. Потрібно просто озирнутися на решту, як всередині стає гірко, – а вони тут навіщо ж…

–Ірен? – знайомий голос. Приходять до тями...вони потрохи прокидаються, – Де Ірен? – Ріон схопився так стрімко, що похитнувся, не в змозі зразу втриматися на ще ватяних ногах. Я швидко підступила до нього впритул і притримала, полегшено зітхнувши. Він був наче в порядку. Якщо не брати до уваги такого самого стомленого стану, то Ріон в нормі. Я відновила сили і трималася рівно, щоб він міг на мене спиратися

– Я тут…

Як тільки я сказала це, то зразу отямилася. Ніби відійшла від трансу і нарешті остаточно усвідомила всі сказані Локом слова. А тоді відступила від Ріона й решти. Вони якраз почали поволі підніматися з підлоги. Я не могла собі дозволити підходити близько. А якщо я небезпечна? Це очевидно... Бомба сповільненої дії.

Ось вони. Дивляться на мене. У тьмяному світлі добрне помітні ці пари очей, повернені в цей бік. Вони прийшли до тями недавно. Але, думаю, достатньо часу пройшло,щоб зрозуміти, що я. Витвір кількох світів, монстр по суті. Зараз їм буде навіть огидно перебувати зі мною в одній в’язниці. Мені не підніметься рука їх не засудити, винуватити когось не було сенсу

Але не встигла янормально відійти, як Ріон кинувся вперед й обійняв мене. Так міцно, що я відчула якись хрускіт у хребті. Саме обійняв, хоча в останній момент мозок малював мені картини, як найрідніша мені людина відштовхує мене подалі. Найбільший мій страх, на який я готова піти. Бо я ж небезпечна.. Тому відштовхни мене...прошу