Розділ 11.5

"Але… розумієте в чому справа, вони не померли. Теж зависли в часі, як колись сам Первісний. Найцікавіше: руна мала б їх привести до життя тоді, коли пробудиться смертельна зброя. Уявляєте? Тріумвірат досі є, досі існує. Але, на відміну від Первісного, з власної волі повернутися не може. Спершу має дозріти те, що принесе руйнацію людству. Цього ще не сталося, але може у будь-який час. Ніхто не знає, коли

Ви усвідомлюєте, яке важливе значення для них має руна. Вони буквально стиснули у неї свої душі, довірили своє все. Тому цей артефакт мав зберігатися у дуже безпечному місці. Щоб його ніхто не знайшов і ніхто не турбував, поки не настане час X. Так би й сталося, якби руну не забрала швидше Анхель"

Мене наче вдарило громом. Причому не вперше з часу цієї розповіді. Навряд чи мій організм витримає ще трохи шокового розряду. Ним вже кілька разів струсонуло під Локові слова. Але це, це вже було нісенітницею.

– Ви ж розповідаєте про події, які сталися століття тому.

– Саме так, – Лок навіть не знітився, – приблизно півтора століття, якщо бути точнішим. Але та, можна узагальнити і до одного.

Він навіть не змінив свого виразу обличчя, наче ці два речення геть не заперечували логіку. Поводився зовсім навпаки: якимось незвичним чином його слова мали б доповнювати одне одного. Я дивилася на нього з неприхованою підозрою, яку можна було різати ножем. А ще як на ненормального.

–Мама… Анхель.Тоді. Ще. Не. Народилася – твердо сказала я очевидну річ. Але чомусь усім голосом намагалася додати їй правдоподібності, наче самого змісту сказаного було недостатньо. Чому ж? Мені треба було довести свою правоту.  Якщо я спіймаю його на брехні зараз, може, і вся ця божевільна історія виявиться неправдою? Цілком і повністю неправдою

Будь ласка…

Але пан Лок тільки усміхнувся.

– Ірен, от скажи, скільки Анхель було років?

– Тридцять вісім, – без вагань відповіла я. Це факт. Не менше і не більше. Нічого очевиднішого на світі просто не існує

Але під цим важким і впевненим поглядом Лока моя відповідь прозвучала неправильно.

– А от і ні, – легко заперечив Лок, похитавши головою – пам’ятай, здатністю Анхель була ілюзія. І в ній вона досягла неймовірних успіхів. Таких, щоб спробувати ( та ще й цілком успішно) обманути час.

Я затихла. Бо що ще залишалося зробити? Те, що сказав Лок, в жодні рамки не лізло. Водночас підходило в кожну. Маніпуляції з часом... в контексті мутантів, магії, тріумвірату та Первісного це більш ніж можливо. Якщо сумніватися і не вірите - то вже всій історії, а не лише одній частині. Невже в цьому божевільному світі не знайшлося б когось, хто за бажанням би обхитрив час. Звучить цілком правдоподібно, тоді чому дивуватися?

Я знала відповідь. 

Це стосувалося рідної мені людини. Моєї мами. Слухати про невідомих постатей, навіть мутантів, не так морально тяжко. Ти тримаєш їх на дистанції. Анхель я знала від моменту народження,  буквально. Добре знала, як я вважала. Виявляється, вона була на ціле століття старша того, що всі вважали за правду. Як сказав пан Лок, приблизно.

Ілюзія, ілюзія, ілюзія...Знову я почуваюся обманутою. Просто ще одна брехня, в яку я вірила все своє свідоме життя. Чого ж я дивуюся? Таких вже назбиралося вдосталь..Щось підказувало, що ця не остання. Що ще хотіла приховати від мене Анхель? Людина, яку я думала, що розумію краще за всіх. Ага, дитяча наївність. Я знала лиш те, що вона дозволяла мені знати.

Знову Лок дивиться на мене майже співчутливо. Але я не хотіла цього погляду. Він мені здавався огидним. Чи була там щирість? Може, насмішка? Не важливо. Не дивися на мене так. Просто веди далі.  

– Думаю, Анхель мала найбільше ненависті до тріумвірату з нас усіх. По суті, вона бачила його жахи на власні очі, в той час як ми лише чули і помічали наслідки. Все це століття вона присвятила тому, щоб знайти зброю проти людства, хоч і не знала де вона. Як гадки не мала, коли настане день Х. Ще вона мала заховати руну з тріумвіратом так, щоб її ніхто не займав. Знищити їх, коли вони всередині, на жаль, неможливо. Лишається оберігати. Завдання не з легких. Уявіть....безліч послідовників хотіли відродити тріумвірат швидше, аніж задумано. Отож в Анхель було достатньо роботи, битв, болю. Але зрештою вона відійшла від справ. Після століття вона вирішила покинути власну працю. Чому раптом? Іншим людям вона ніколи прямо не казала, але було ясно. Здається, Полум’яна знайшла прихисток для руни. Такий, де вона буде в безпеці, а ті, що хочуть привести тріумвірат до життя, не зможуть до нього дотягнутися. Напевне, тому вона відчула достатнє полегшення, щоб піти на “пенсію”. Її справа, навіть якщо частково, була виконана.

– А смертельна зброя?

– Тут трохи інша річ. Анхель перестала її шукати. Може, зневірилася після безперервної столітньої біганини. Ви ж задумайтеся, скільки часу було присвячено цьому. А може Полум’яна зрозуміла, що самій їй з нею не впоратись. Розумієте, тут навіть не справа в тому, як добре ти за цією зброєю полюєш. Анхель була невгамовна, робила все від неї залежне. Але зброї може навіть ще не існувати в світі на даний момент, ти ж ніколи не знаєш. Гра не вартує свічок. Головне вона зробила: заховала руну. Після цього можна хоч би спробувати пожити нормальне життя: без битв, а з сім’єю і часом, який вже не обманюватиме.

“Але ось ми тут” – хотілося гірко сказати мені, навіть крикнути. Якби в неї вдалося пожити нормальним життям, цього б всього ніколи б не сталося. Ми б тут не опинилися, вона б жила. 

Я була зла. Зла на ту багатовікову, буквально столітню брехню, в якій мене виховували кожен день. Невже в мене, доньки Полум’яної, не було права знати про хоча б щось із цього? Хоч трохи про те, що відбувається насправді в цьому божевільному світі? Чому про мою ж маму знають так багато невідомих мені людей, нею захоплюються, її наслідують, а я не мала й гадки весь цей час?

Злість у мені закипала навіть попри Ріона, що обережно пригорнув мене за плечі. Не треба. Поглянь на себе, ти теж в шоці. Ти теж маєш право бути злим. Обманювали і тебе. Не заспокоюй мене, гнівайся. Відколи ми помінялися ролями, і ти став більш поміркованим за мене? Тобі ж теж хочеться покричати зараз, я бачу