Розділ 11.3

Я гадки не мала, що завтра може статися. Але поки думала, сталося саме “завтра”.

Прийшла субта. З нею прокинулися відчуття, що я насправді зовсім не готова. Ні через тренування, які тривали всього лише тиждень, ні емоційно. Що б мені не сказали сьогодні – я не підготовлена. Найгірше те, що вже пізно щось з цим робити.

Нас було важко не помітити, коли ми вранці висипалися на вулицю. Треба визнати, дорогою йшла доволі строката компанія. Найбільш цікавими кадрами були хлопці з кольоровими патлами. Таких в нас було аж двоє: Ріон з кучерявою біло-чорною чуприною і Зен із довгим вишневим волоссям. В нього ще й пов'язка на очі дивно блистіла під прохолодним сонцем. Поруч йшла Неса, на спині якої виднілася частина тату. Вона раділа, що вже потеплішало. Тепер можна вбирати інший одяг, щоб хоча би рукоятка її меча була на видноті. Так за неї легше вхопитися. 

Але за вигляд ми хвилювалися мало. Людей в чорному не спостерігалося цілий тиждень. Та й навряд чи вони б нам щось зробили, якщо йшли ми до їхнього головного. Тому навіть намагатися бути непомітними не входило в плани.

– Просто невеличка прогулянка до місцевого мафіозі, подумаєш – висловився Іторо.

Той дідусь мало нагадував очільника якоїсь організації, але саме ним був. На такому прикладі неважко переконатися, що зовнішність оманлива. За цей час ми змогли трохи накопати інформації про нього. Ну як ми. Іторо з його бандою. Далеко не просунулися, бо свою особистість він зумів сховати достатньо добре. Тому важко було сказати, чого очікувати.

– Скоро дізнаємося в будь-якому випадку, – Іторо видихнув під ніс і окинув нашу групу оком. Здається, чоловік справив на нього враження сильніше, ніж він хотів показати, бо хлопець виглядав справді дуже обережним, – думаю, він не зовсім це мав на увазі, коли казав, що ми можемо прихопити друзів.

– Йому доведеться змиритися, – знизала плечима Неса

– Ви ж знайомі з моєю чуйкою? От вона підказує мені, що умови там будемо ставити не ми.

Місце куди ми прийшли, було ідеальним для тихих зустрічей, звідки живим можна не вибратися. Невисокий будинок на краю міста. За аналогією до решти окраїн, тут було так само малолюдно. Але не цілком покинуто, тож це трохи заспокоїло. Як мінімум, наші крики зможуть почути. Хоча хтозна, чи той чоловік так би ризикував. 

Будівлю можна б було назвати симпатичною, якби не дві постаті при дверях, які псували всю картину. Хтось із когорти людей в чорних плащах, з-під яких не було видно нічого крім голубих очей. Дуже голубих очей. Ну прекрасно, Ірен, на що ще ти розсієш свою увагу? Ця тривога жартує зі мною поганий жарт

Виглядали ці двоє як вартові по обидва боки входу, але вони не вартували, а чекали.Чекали нас.

Неса вийшла вперед як лідер нашої невеличкої зграї, але голубі очі на ній не сильно затрималися.Тільки коли вони спинилися на мені, то постаті кивнули, дозволяючи вхід. Якщо ці вартові  могли здивуватися кількістю людей, що прийшла, то вміло не дали виду.

“Мовчазні типи” – пробурчав Іторо занадто голосно у навколишній напруженій тиші, через що Ріон штуркнув його попід ребра

На наше щастя двоє в чорному ніяк не відреагували. Лише закрили за нами двері і вказали на сходи до другого поверху, самі ж лишилися внизу.Що ж, назад повертатися по своїй волі не вийде.

Погляд голубих очей в спину відчувався занадто пекучо. Та чи був він агресивний? Зацікавлений? Хоч якийсь? Я не знала, а озиратися великого бажання не виникало.

Всередині будинок давав геть інші враження, ніж ззовні. Буквально все здавалося просякнутим пишною оздобою. Другий поверх, на який довелося піднятися, не став винятком. Та оглядатися по ньому я не мала ні бажання, ні можливості, бо нас вже чекали. Сам господар цього місця, якщо не міста, власною персоною. Він сидів на великому м'якому кріслі, гортаючи книгу. Сторінки замінювали одна одну якось надто швидко. Виглядало, ніби він лиш створював ілюзії того, що занятий

Ілюзію. Забагато різних почуттів викликає зараз це слово, краще його уникати.

Обстановка головної зали нагадувала щось на кшталт бібліотеки. В порівнянні до тої, що чекала під землею чи десь там, в Ріоновій кімнаті нашого селища, ця була благенька. Багато серед книг тут не розійдешся. Лише кілька полиць попід стінами зберігали тексти чи рукописи. Заставлені настільки охайно, що складалося враження, наче ними не користуються взагалі.

Чоловік підняв очі і посміхнувся. Здається, якось навіть полегшено. Можна зрозуміти: я теж до останнього не вірила, що ми прийдем.

– О! Вітаю, вітаю. Ласкаво просимо до моєї господи. Бачу, ви таки запросили кількох друзів. Хто це в нас? Іторо, Неса та Зен?

–Звідки?.. – почав було Зен низьким голосом та чоловік лише похитав головою

– Ну що ж ти, у світі все має вуха. Найпощербленіший камінь пам’ятає кожну дрібницю. Просто треба вміти цим користуватися. Неважко простежити чиєсь минуле, особливо коли воно було таке бурхливе, – підморгнув він. 

На секунду здалося, що колір Зенового волосся запалився десь всередині. Розлючений. З виду хлопець залишався спокійний, та його руки зціпилися у кулаки. Так ніби під шкірою пронісся ураган. Він змовчав, та це забрало силу. Я сподівалася, що він раптом не зірветься.

– Та ви не стійте, я не хочу здатися не гостинним, – чоловік вказав на диван позаду нас, – якраз всі вміститесь.

Ми перезирнулися, невпевнено дивлячись на нього. Ніхто й не очікував, що зустріч пройде швидко. Але, здається, розмова справді мала вийти довга. Вибору великого не було, тож ми обійшли столик і сіли на темно-зелений диван. Він вибивався з інтер’єру, наче його перетягли сюди от недавно.

– Здається, я ще не представився? Вибачте, моя провина. Можете називати мене паном Локом. Бачте, літа беруть своє. Я довго звикав до цієї представки “пан”, але визнаю, є в ній щось вишукане, – пан Лок кивнув сам до себе на підтвердження власних слів, а тоді посерйознішав, – Отож, Ірен, що б ти хотіла знати?

Ось так. Прелюдія закінчилася. Це було на диво швидко, він отак просто і раптово перейшов до справи. Я вже думала, що доведеться підштовхувати його в цей потік розмови самим. Може, пан Лок і справді просто дасть відповіді на питання дочки свого агента? Але тоді б за нашим готелем не стежили, а ті два вартові на першому поверсі покинули свій пост.