Розділ 11.2

Це був напружений тиждень, з якого боку на нього не глянь. Кожен новий день гупав мені по скронях однією з тих біт, які показував Зен серед всього мотлоху у спортивній залі. Відчуття не з найприємніших. Наче постійна загроза. Що там буде? Пастка? Смертельна небезпека? Може, все ж відповіді й інформація, яку мені так конче треба? Останнє була найбільш бажаним й водночас найменш ймовірним.

Ти ніколи не знаєш напевне.

Допоки не настане день ікс, звісно. Одні моменти я вже прагнула якнайшвидше досягнути того дня. Наче в книгах чи фільмах, він був позначений червоним колом на календарі в кімнаті, яку виділили нам з Ріоном. Зазвичай так відзначають приємні дати. День народення, зустріч з дорогою людиною, а не можливу найбільшу поразку в моєму житті. Іншими разами я прагнула, щоб час застиг. Ну або принаймні йшов повільно, з горою каміння на плечах.

Чому? Банально страшно. Від того, що там може очікувати, від того, що я можу почути, чи від того, чого не почую.

Інколи здавалося, що світ підкоряється моїм наказам. Сповільнює плин часу. Принаймні коли я вкотре за день входила в тренувальну залу, щоб ще раз прострілити схоже на решето мішень. Зен влучав у бляшанку позаду неї через маленький отвір посередині. Я знала, що до такого мені зась. Але сама мішень від мене не мала де сховатися. Я дірявила її раз за разом, допоки Зен не лишався задоволений кількістю попадань. 

Тренувалися ми з Ріоном багато. Насткльки це дозволяв обмежений час і наші людські тіла, яким, це ж треба, властиво стомлюватися. То самі, то поодинці, то з Зеном, то під його вказівками, то без них.

Я й не намагалася уявити, скільки й цій залі провів сам Зен. На диво, він не заставляв нас тренуватися багато. Скоріше лишав це нам на вибір: якщо захочемо, то попросимо. І ми хотіли. Ми зривали на тренуваннях нашу злість на все, що сталось, може статися, зривали нетерплячку і страх. 

А вони посилювалися з кожним днем. Прокидатися та засинати під той самий гул мозку - нестерпно. Він не втомлюється повторювати раз по раз невизначену реальність. А я б хотіла просто скрутити йому звук. Це ж треба, весь час хвилювалася за зовнішні шуми. Думала, мій надлюдський слух не витримає. А з'їдають мене шуми зсередини.

Якби зустріч призначили швидше, було б легше. Менше часу на обдумування всього в сотий раз, налаштовування себе на лихе. 

Та якби тривожність відгукувалася лише на це... Ми з Ріоном просили  Іторо чи його інформаторів навідуватися до квартирки, яку ми так поспіхом покинули. Але скільки ми б не питали, відповідь була одна: там порожньо. Ніякого подружжя з рудим волоссям поблизу. Гадаю, всі вже знали, хто вони. Хоча б від Неси, яка бачила  батьків Ріона у вечір обвалу готелю. Ніхто не задавав питань, і ми були вдячні. Лиш Іторо одного разу заспокійливо кивнув, сказавши, що можемо більше не просити, він перевірятиме в будь-якому разі.

– Трясця, – сказав тоді Ріон, – виявляється, люди і так можуть. Просто робити щось добре..бо хочуть? Нагадує Анхель

– Що, твоя нелюбов до людей потрохи зникає?

– Ще чого. Просто є такі-от винятки, як Іторо. І то, коли він не бісить всіх довкола.

За цей час ми багато говорили про Анхель, а легенд про неї я наслухалася ще більше. Виявляється, вона справді була відома в суспільстві мутантів. Дуже відома. Ніхто й не знав, що у своєму звичайному житті вона працювала доглядальницею  у будинку для літніх людей. Або що тримала там свою велику клумбу і любила спостерігати за рибками у ставку.

– Бачиш, які метушливі? – одного разу сказала вона,, коли взяла мене з собою на роботу. Не пригадую, скільки мені тоді було. Здається, я тільки познайомилася з Ріоном кілька днів до того. Зате пам’ятаю, як присіла навколішки перед водоймою і зачаровано дивилася у прозору воду.

– Як гарно плавають, – я сміялася, – без сенсу. Туда-сюда

– А от і ні, – рука Анхель м’яко накрила мені плече, коли вона опустилася біля мене, – ти ж ніколи не знаєш напевне. Бачиш оту зграйку?

– Угу…

– Думаєш, пливуть так завзято просто так?

– А що, ні?

–  В той куток я насипала їжі. Бачиш? То вони й пливіть туди, -- Анхель усміхнулася, – те, що видається одним може з легкістю бути чимось іншим. Не дай себе обманути. Ці рибки схожі на людей: кожна метушиться і тільки вона сама знає свою мету.

Я не надала тому значення, натомість просто дивилася на маленьких створінь. А тепер... Цікаво, вона тоді говорила про себе?

– Я й не думала, що зможу колись поспілкуватися з її дочкою, – посміхнулася Неса одного ранку за чаєм.

– Зі мною?

Вона кивнула, дивлячись як рідина у чашці повільно крутиться по своїй осі після кількох рухів ложки. А потім підняла очі.

-- Я не жила в місті. Навіть не в селещі.  А десь в глушинах, де зазвичай не ступає людська нога. Принаймні нормальна. Часто в голоді, часто без даху над головою. Знаєш, що мене тримало на плаву? Уривки розповідей. Про Анхель, наприклад. Вони були такі далекі....такі бажані. Ті легенди про невідомий мені тоді світ. Твоя мама була моєю героїнею. Мені дуже шкода, що так сталося. Цей світ такий несправедливий…

Я обережно слухала її несподівану сповідь. І ці сумні очі, які вона на мене підняла. Зрештою, чомусь вона живе тут, без батьків, про яких жодного разу не згадувала, воює з чудовиськами. Тай хоч яке затишне це місце, це підземелля в якомусь закинутому районі міста. Все разом – точно не набір когось, в кого з життям було все в порядку.

Кожна людина має своїх монстрів, з якими бореться щоденно. Тут усі мають що приховувати, що розказати, про що поплакати ночами. Зразу й не помітно, які океани розлиті в душі. Десь там, поза шкірною накидкою. 

Навіть вічно несерйозний Іторо.Схоже, він зразу вивчає кожен варіант виходу з будівлі, як тільки у неї заходить. Постійно на сторожі, готовий до втечі і відступу. Така обережність не виникає з нізвідки.Десь під веселою оболонкою цього хлопця ховається щось геть невеселе.

– Мені важко навіть подумати про вашу з Ріоном відчуття, коли ви знайшли ту книгу.Ще й та постать перед тим, як ти впала в обморок… Наче все підлаштовано. Навіть зараз, коли ти знаєш про мутантів і шієкі, не те щоб щось стало зрозуміліше.Я просто… не хочу, щоб ти подумала, наче я проти. Проти того, щоб ти знала правду. Так ...я не підтримала твоє рішення одразу. Це просто дуже небезпечно, а за цей час ви наче стали частиною нашого строкатого збіговиська. Тому я відчуваю за вас відповідальність