Розділ 10.4

Ріон кивнув. Підбирав слова, як краще розповісти. Але в найвідповідальніші миті мозок часто воліє зреагувати коротким замиканням.  Як наприклад в мене цієї миті. Не потрібно підбирати, просто скажи. Що б то не було, я хочу знати.

– Здебільшо послідовники і шанувальники тріумвірату, – тихо промовив він, – Полум’яна любила ставати їм поперек горла… Стривайте. Ви не знаєте, хто такі тріумвірат, правда ж?

Ми заперечно похитали головою. З тону Іторо можна зрозуміти, що це щось не надто добре. Скоріше геть навпаки

– Вибачте, я мав би здогадатися. Звідки ж? – хлопець якось сумовито посміхнувся, – про них не прийнято говорити занадто голосно. Вони.. були мутантами. Тріумвірат.. “Правління трьох”. Так вони себе називали . Напевне, найтемніші мутанти, яких знає наша історія, а вона береже згадки про багатьох виродків. Як і про безліч інших речей, точно щось знати про тріумвірат важко.. Вони добре слідкували за витоками інформації. Всі знають їхні імена, на що вони здатні. А глибше? Ні, таке знати вони самі не дозволяли... Їх вже не стало. Як я говорив вже, знаходяться ті, що пориваються їх відродити. Я досліджував це питання, тому маю що розказати…

Надворі щось стукнуло в шибку. Мабуть, пташка, яка ще не до кінця пробудилася, не побачила перед собою величезний будинок і врізалася у вікно. Звучить логічно. Правдоподібно. Проте я все рівно здригнулася, наче прокидаючись від гіпнозу, навіяного цими всіма розповідями. Вони снували мені в голові в’язкими словами.

 Ні, зрештою, гіпноз недостатньо правдиве порівняння. При ньому ти б мав відчути полегшення, хіба ні? Тебе просто заколисують. Так, можливо, хтось ззовні намагається пробратися у твій мозок, але тебе це не сильно турбує. Ти відчуваєш спокій. 

А не чорну тривожність, яка розлилась по мені. А кожне слово ніби доливає більше темряви. 

Дуже дивний стан.Хочеться плакати, бо вже не витримуєш. Навіть останні нитки, що тримали хоча б трішки звичного тобі світу, рвуться. Сміятися теж хочеться. Як з несмішного жарту. Така собі захисна реакція. 

Поруч здригнувся від звуку Ріон. Так, я не сама. Але зараз відчувала через це більше болю. Зовсім не подегшення. Навпаки: на душі стало ще важче. Як можна радіти, що маєш з ким розділити переживання, якщо він мучиться так само? Анхель була сім’єю  йому теж. Я потягнулася, щоб стиснути йому руку. Найменше, на що я зараз здатна.

На звук підвів погляд й Іторо. Він затих, вдивляючись у небо за вікном. Ніби напружено вишукував там другу пташку, що теж з необережності або відчаю вріжеться скло.  Воно не дуже то й міцне. Може, з наступним ударом посипляться уламки.  

– Телепень, – зрештою зігнув голову, дозволяючи волоссю впасти на очі. Так, щоб не було помітко, як він їх відвів 

– Що сталось?

– За будинком стежать, а я тут стою й історії розвожу, – Ітого, здавалось, був сам на себе злий. Він нетерпляче озирнувся по квартирі, – забирайте, що вам треба. Ми йдемо.

– Зачекай... куди?

– Ну, як куди. До нас. Під землю

Я лиш поглянула на два напівпорожні рюкзаки, в яких ми тримали свої речі. Поза ними майже нічого цінного не було. Іторо прослідкував за моїми очима

–О, так навіть швидше, беріть ваші речі, – кивнув він, – тепер щодо ваших батьків. Це не вони є об’єктом зацікавлення з боку тих невідомих. Але якщо ви хочете, я зможу підшукати…

– Не переймайся, – перебив Ріон, – вони тут і так не планують з’являтися

Іторо здивовано на нього поглянув

– А? – та, не отримавши відповіді, лише кивнув, – гаразд, як скажеш. Ходімо.

У коридорі Ріон повернувся до дверей, щоб замкнути їх на ключ. Він затримався перед ними, тримаючись за ручку.

 Чи було це місце для нас дороге? Ні, абсолютно.Скоріше навіть навпаки. Саме тут вчора пройшов один з найважчих вечорів на моїй пам'яті. Але це не відміняло інших речей. Те, як ми тут покотом спали з Несою після вибуху, настільні ігри, вечір перед Джековим від’їздом – все тут, в цих чотирьох стінах. Закваючи ці двері, ми закриваємо якийсь етап життя. Лишаємо його позаду

Ріон хмикнув.

– Ти сказав нам взяти наші рюкзаки. З речами. Навіщо?

– Хочу запропонувати вам прожити з мутантами, – усміхнувся Іторо, та зразу став серйозніший, – насправді, ми вирішили, що так буде безпечніше. Якщо ви, звісно, не проти..

– Як довго можна буде залишитися?

Іторо задумливо поглянув у шпарку між дверима і стіною, де виднілася спустіла кімната. Вона виглядала самотньо і покинуто.

– Скільки треба буде, – відповідь була тиха, але тверда. І вона нас задовільнила. Двері під руками Ріона закрилися з виразним “клац”. Ключі він запхав в кишеню

Он як. Якщо ми деякий час будемо в Неси і решти, то квартири вже не треба. Та здавати її зарано. Адже якщо Ріонові батьки повернуться, їм треба місце, куди вони зможуть піти. Що станеться, якщо тут будуть зовсім чужі люди, коли Елла та Терен відкриють двері своїми ключами, а на них дивитимуться не наші, а чужі обличчя? 

Так думав Ріон. Так б думала я....якби йшлося про тих Еллу й Терена, яких я знала. Тепер мені вони здавалися дуже невідомими. Якщо вони відчинять двері і не побачать за ними нас - це буде саме те відчуття порожнечі, яке вони самі залишили.

 Але я не заперечуватиму. Це геть не те, що Ріону зараз потрібно. Як і мені.

Ми спустилися за Іторо по сходах. Ноги самі повели мене на вихід у під'їзд. Туди ж, куди я спускалася і вчора вранці. Але Іторо смикнув мою руку, направляючи кудись убік. 

–Ця будівля має інший вихід? – здивувалася я, але не перечачи на зміну курсу

– Ви не знали? – ми двоє заперечно захитали головами, поки Іторо тільки здивовано переводив погляд з одного на другого. Він похитав головою, ледь не осудливо. Наче пояснюючи очевидні речі, – але ж вивчити будинок, в якому живеш, головне завдання. Як тільки ти в нього ввійдеш - зразу розібратися з будовою. Щоб тоді, коли ж потреба, не розгубитися. Треба знати куди бігти чи де сховатися

Його слова і справді мали сенс. Набагато більше, ніж нам би хотілося