Розділ 10.3

Я не знаю, чого очікувала. Тривожність, яка випадково з'явилася після того, як Терен та Елла пішли, малювала різні картини. Жодну з них доброю назвати язик не повертався. Там мав би стояти якийсь барон, статусний мутант, очільник людей в чорному. Будь-хто, але точно не той, хто постав на порозі

Старший чоловік, що весело всміхався. Його волосся вже побілила сивина, хоч темні пасма де-не-де боролися за першість. Вишуканий костюм, акуратна укладка, яка на диво не контрастувала з нашою маленькою, але вишуканою квартиркою. І, як завершальна деталь, ціпок у вигляді чорного аристократичного крючка з позолотою. Ціпок беруть для підпирання, зараз він видавався просто гарно підібраною декорацією. Адже сам незнайомець стояв дуже рівно. Така собі підтримка не спини, а загального образу. 

Чоловік виглядав на якогось доброго, поважного дідуся, який, однак, сильно стежив за своєю зовнішністю. Аристократ? Напевне. Хтось точно статусний, але обличчя в нього було перехожого, який продає квіти. Добре. Принаймні, так здавалося

А тоді я помітила чорну маску, що стирчала з кишені.

Вона виглядала як глибокий шрам на ідеально білій та гладенькій шкірі. Все інше в образі цього пана було довершено - не погнуте, не загнене, не занадто і не замало. І ось маска, що недбало висунулася, наче насміхалася.  Хтось такий як цей чоловік навряд би допустив таку видиму деталь. Вона просто йшла в розріз із всім решта. Хіба що він зробив це навмисне. Щоб зразу розставити крапки, де потрібно. Адже попри цей добродушний вигляд, він є саме тим, про кого ми подумали. Очільником людей у масках. Таке собі невимушене нагадування його статусу. От лише для чого? Щоб вразити чи залякати?

Ми стояли розгублені, не знаючи що сказати. Розглядали людину перед нами, що більше нагадувала якусь стару картину, якби не рухалася. Його це не збентежило зовсім, він заговорив перший

– Ірен, Ріоне, вітаю, – посміхнувся широко, білими зубами.

Ну прекрасно. Наші імена він, значить, вже знає. Без ніяких вигуків, питань, розлогих розповідей. Коротко та ясно - показати нам, що він має перевагу. Він справді мав, бо ми навіть не знали його імені.

– Хто ви?

–Почали зразу з таких питань, – чоловік похитав головою ледь не осудливо, його рука невимушено крутила ціпок, –  важко сказати, хах. Я маю немало імен і титулів. Насправді, не всі навіть пам’ятаю. Але все гаразд, вам їх не треба. Все дочекається свого часу. Зараз вам треба лиш знати, що я друг Анхель.

Різкий, болючий стукіт в серці. На секунду перекрило дихання. Друг Анхель? Оцей чоловік, що розпізнавався мною, як загроза за вишуканою завісою? Що за… 

Кілька секунд пройшло, що зрозуміти: це не біль відгукнувся на його слова. Просто не зразу зуміла розпізнати наростаючого звіра. Злість. Я відчула саме її.

Друг, кажеш? Друг, який за всі ці місяці не зв’язався з нами, не допомагав шукати тіло, навіть не з’явився на символічні похорони? А зараз стоїть, очікуючи, ніби ми кинемося йому на шию. Мій погляд став колючий і сфокусований на фігурі переді мною. Хотів пропалити її, зіпсувати цю ідеальну картинку, роздерти розкішний костюм. Друг...вирішив з'явитися саме зараз? Коли ми залишилися раптово самі? 

Треба спробувати заспокоїтися

– Ви знали мою маму? – як цікаво, в думках я вже давно перейшла на ти. Напевне, моя ворожість була видима. Але поки вдається її контролювати, я не проти, – як так сталося?

– Ох, – чоловік раптом розлого розсміявся, звук на диво неприємний для вух, хоч вони й працювали нормально, – серед мутантів було мало, хто б її не знав

Що? 

Я мимохіть навіть зробила крок уперед, щоб зловити всі слова речення, яке він вже промовив. Ніби могла їх затримати у повітрі, програти в голові ще раз. Але навіть так не була впевнена, чи правильно зрозуміла. Мама? І мутанти? Про що він, трясця, говорить. 

 Моя мама була звичайною жінкою. Найкращою, сонцесяйною, чуйною, доброю, ніжною, але без жодних мечів, що вилізали б з-під шкіри.

– Що ви маєте на увазі? – в роті пересохло дуже швидко.  Мені захотілося обернутися і випити всі наші запаси з кухні.

Чоловік подивився на мене поглядом, в якому вдалося вичитати ледь не  співчуття. Найгіршим поглядом, яким тільки міг

– Анхель була відомо серед нас. Ну ти розумієш..."нас", – ласкаво і повільно повторив він, ніби хотів закарбувати кожне слово невидимими чорнилами. Як до дитини, якій треба все пояснювати особливо, – більшість її, однак, знає під іншим іменем. Агент з кодовим ім’ям Полум’яна. В неї було їх ще багато, насправді. Думаю, єдина людина, яка могла в цьому позмагатись зі мною. Якби в мене вийшло списати листок, в неї б два, це точно, -- знову цей сміх, який він ніби видавлює з себе і забиває ним барабанні перетинки, -- Нуль-один, Венесуела, Колумбія. Таке вигадливе виходило в неї завжди. Звідки тільки вона тільки брала натхнення?

Неправда. Неправда, хотіла сказати я. Навіть не так. Викрикнути йому в обличчя. Щоб виразно почув він, Ріон, Іторо і всі люди на вулицях

Вона б розказала. Вона б не приховувала щось таке від мене цілі роки.  Це безумство

Але тоді я дозволила своєму зору розфокусуватися і краєм ока побачила Іторо. Він перемінився на лиці за лічені секунди.  На обличчі застигло здивування, може, захоплення. Чи страх? Периферійним зором розібрати не вийде. Та й неважливо. Цього виявилося достатньо, щоб хоч якось упевнитися в словах незнайомця.  Іторо, здається, упізнав ім’я агента Полум’яна.

 Але як?... Ці слова виглядали як будь-що, але не правда. Агент? Ми в якійсь книзі, чи що? Бойовику? Хворій фантазії?

Навряд чи я маю право дивуватися. Залишилося ще достатньо багато речей у світі мутантів, про які я не знаю. А вона… Виходить, вона знала. І жодного разу навіть не натякнула 

Колумбія і Венесуела..."Вигадливо", так? Я теж так за них колись казала. Ці назви не нові для мене. Вони були акуратно вималювані на нашій домашній карті, яка лежить десь там, ніби в іншому світі.  Ми любили давати імена місцям, які знаходили. І зазвичай вигадувала саме Анхель. А мені залишалося лише захоплюватися тим, як карту запорошували все більше слів. Наших слів...як я думала