Розділ 10.2

Розбиратися з тим, у чому неможливо розібратися-невдячне діло. Вкотре переконуюсь в цьому. Ми намагалися зрозуміти. Щиро намагались, та не вдавалося. 

Як так сталося? Чому? Що воно все взагалі означає?

Зараз ми б мали всі четверо сидіти у теплі. Можливо, трішки поплакати, поки обговорюємо Джекову кар’єру.  Так, було б сумно, але нас би наповнювала ще гордість. Натомість в квартирі залишилося тільки двоє. Неприємне, але щосекунди реальніше відчуття, що нас покинули. Просто взяли і пішли. Хоч як я намагаюся знайти пояснення, його просто не існує. Всередині все стислося.  Я не розуміла... але ще більше не розумів Ріон.

Він кілька раз прочитав папірець на столі. Здається, вивчив його напам'ять. Підбирав на долоні безліч разів, щоб зрештою кинути його там, де він лежав, і не дивитися туди весь вечір. 

Вони не могли так вчинити. Він повторяв це, і я теж. Але вчинили.

–Може, це просто стрес? Творчий зрив? -- голос знову був слабкий, але потрібний, тому й я говорила.

Творчі зриви бувають. У будь-якій біографії геніїв, у книгах, всюди. Це сприймається як норма, поки не стається з кимось, кого знаєш. Але такі речі потім проходить. Так само раптово, як і надійшли

– Так…так, таке буває в Елли, – Ріон гірко усміхнувся. Він знав, що я намагаюся знайти причину, що стояла за цією запискою. Адже він сам намагався,  – але Терен завжди її зупиняв в пориві таких думок. Завжди. Пустити це на її власну волу так не схоже на нього

Це правда. Але й кидати нас також не схоже на них обох. Ми усвідомлювали це, хоч легше не ставало.

Зрештою мої думки повернули в несподіване русло. Намагалися згадати деталі останніх днів. Чи поводилися вони дивно до сьогодні? Тоді проступило ще більше холодного поту, бо я не знала відповіді. Можливо повадилися. Може й ні. 

І це було найстрашніше. Бо ми завжди слідкували одне за одним, турбувалися, не приховували емоцій й були просто уважними.  Але весь цей час у місті моя голова була занята іншим. Мутанти, книги, мама, шієкі, людина, яку розірвали на моїх очах. Думаю через це все ми з Ріоном теж не поводилися як зазвичай. А також могли не помітити зміни в інших. Не побачити те, що за інших обставинах було б прозорим, як скло. 

То це наша провина?

 Ні, все більше скидалося на мою. Бо зрештою все почалося з того що я ще давно в іншому житті не розказала Джекові про книгу. Якби це зробила, якби не почала будувати цю стіну недомавлень, якби ми всі не закривалися більше в собі...чи можна було зарадити?

Я з'їдаю себе. Не надто приємне відчуття, особливо зараз, коли я так потрібна Ріонові. Зрештою, якби зміни в інших були такі серйозні й видимі, ми б обов’язково це помітили. Так?

Не сильно пам'ятаю, як ми лягали спати. Зате пам’ятаю голову Ріона на моєму плечі. Він хотів, щоб я теж відпочила. Але ми потребували такої розкоші обоє. Намагатися заснути поодинці видавалося жорстоким і до нас самих, і до одне одного. Ми довго поринали в сон, ніяк не могли побачити, де починаються його води. А я й не хотіла в них занурюватися спершу.

Бо що...якщо я прокинуся - і його теж не буде поруч? Лиш записка і пустота. Він боявся того самого. 

Та зрештою заснути вдалося. З однією думкою. Навіть більше: надією. Завтра ми прокинемося, і не втратимо більше нікого. Все буде як колись. До того, як та бідна жінка впала мертвою на моїх очах. До того, як ми дізналися про мутантів і шієкі. До того, як ми відкрили дверцята шафи старого будинку в селещі

Все буде як колись. Будь ласка

Нас розбудив стукіт у двері. Ріон, якого зазвичай грім і блискавка не збудить, зразу схопився. Хлопець зорієнтувався набагато швидше за мене. Від сну, через якусь навіть примарну надію, здалося що то Джек, який вирішив повернутися. Але за дверима був не він, і навіть не Елла з Тереном

– Нарешті відкрили, я вже подумав, що вас нема, – голос на порозі затнувся, – ну і вигляд у вас… Я вас розбудив?

Насправді, він виглядав не надто охайніше за нас з своїм розпатланим волоссям і в мішкуватому одязі, тож міг і помовчати

– Іторо.. – Ріон застиг біля дверей. Забрало декілька секунд, щоб розібратися із розбитими надіями і замести їхні уламки із душі.  Врешті зітхнув, – не легше було подзвонити?

– Я й дзвонив, –- заперечив хлопець, – але декому варто було б звук включити

Ми  збентежено перезирнулися, перш ніж пошукати наші телефони. Вони лежали на столі, залишені там ще звечора. Звук там мав би бути включений, правда на випадок трохи інших дзвінків

– Та прокидайтеся вже ви, пожартував я, –гукнув Іторо, – просто проходив мимо. Із завдання вертався. От і вирішив заскочити

– Нам варто питати звідки ти  знаєш, де наш готель?

– Звісно, що ні

Ріон став убік, щоб пропустити хлопця. І я не могла помітити менше напруги в його плечах.  Залишалося лише слабко усміхнулася. Бачити Іторо на порозі було якимось полегшенням. Не таким звісно, якого очікували, але полегшенням. Тому що попередній вечір залишив на серці попрожнечу. А це було маленьким нагадуванням, що зрештою у цьому світі ми такі не одні

– Запрошуєте мене? То ви самі вдома? –Іторо зацікавлено заглянув у порожні кімнати

– Не придурюйся, ти ж знаєш, – Ріон потягнувся, щоб якось відігнати останки сну, і зачинив двері, – ти ж щось на кшталт розвідки у вашій кострубатій команді.

Я була певна, що побачила, як зіниці Іторо розширилися

– Я розчулений, – він театрально змахнув рукою, – зізнаюсь, ви зрозуміли мою справжню сутність. Можна? – його увага одразу переключилася відкриту на пачку якихось закусок, яка служила нам вчора за вечерю

– Тільки не все. То наш сніданок

– Тоді спішу вас розчарувати, – з набитим ротом відповів хлопець, – ці штуки мої улюблені

Безнадійний. Та знову піднімав нам настрій. Навіть не думаю, що навмисне. Та все ж треба було дещо дізнатися 

– Отож, просто проходив мимо, кажеш, та?

– Що настільки не правдоподібно? – Іторо поглянув на мене очима, які б мали переконати. Не вийшло, тож він здався, – ну гаразд. Можливо ( і тільки можливо!! )я опинився поблизу невипадково. Тому що давайте припустимо такий малоймовірний сюжет, що за вашим будинком вже другий день стежать люди. Ті самі, в чорному. Ну ось...розказав. А не мав, до речі,  щоб не розводити паніку. Неса мене, скоріше за все, приб’є. Але ж мені не звикати