Розділ 10.1

Терен та Елла попрощалися швидко. Вони ще давніше казали, що не зможуть довго, бо мають кілька справ. Навіть більше: їх якраз-таки вчора і треба було зробити, але вони благополучно вирішили за те не хвилюватися. Бо тоді був особливий день разом, це важило найбільше. 

Їм було легше.

Прощатися швидко завжди легше

Я стояла біля великої машини невідомої мені марки. Все в ній волало, що такими машинами не роз’їжджають по тихих та мирних дорогах міст. Вона була якоюсь завеликою, занадто несиметричною, мала фігурні колеса і грубий шар металу, що вкривав стіни. Цей чотирьохколісний звір знаходився зовсім не в своєму природному середовищі. Навпаки, всім своїм виглядом кричав про контраст з рівними вуличками.

Людей навколо зібралося небагато. Ми троє і особи, з якими Джек встиг порозмовляти біля готелю. Ті, через яких це все і відбувалося. Важко зрозуміти, чи я до них відчувала злість чи просто якийсь сум. Але був серед них дехто, до кого я нічого з переліченого просто не могла відчувати. Кен. 

Впізнали одне одного не змовляючись. Він був таким, як і уявляла. Високий, м'язистий, коротка стрижка і татуювання на руці. Лиш шрамів побільшало від тих часів, про які оповідав тато. 

Неважко здогадатися, що талант Джека до історій ішов в обидва боки. Тож Кен теж мав чути про нас з Ріоном немало.

–Думаю, нас вже можна вважати знайомими, – підморгнув Кен. Він якраз показував свою машину, поки тато говорив з кимось із незнайомих чоловіків

– Кожна подряпина тут – історія. На жаль, я не такий гарний оповідач як Джек, тож не намагатимуся, навіть якщо проситимете. Але ця крихітка справді пройшла вогонь і воду. Бачите колеса? Немаленькі, га? Спеціально для вибоїн, нерівностей і каменів там всяких. Загалом, не для цього от рівного асфальту. Тому на такій дорозі розвиває величеньку швидкість. Хотів би я, щоб мене про це хтось попередив. Нікому не кажіть, але перший раз, як приїхав сюди, то чуть не розніс якийсь будинок випадково. Але все гаразд. З машиною. Зі мною - не впевнений, струсонуло конкретно

Ми засміялися. Так, він був саме такий як у татових словах – безтурботний і веселий. Чи то Джек настільки правильно та по-справжньому може змалювати характер людини, чи то вже сам Кен намагався відповідати своєму образу – не ясно. І не так вже й важливо, насправді.

Підійшов тато. Ось він, той момент. Весь час ми намагалися вдавати, що все гаразд, а він сам тримався в піднесеному настрої. Зараз же емоції взяли своє. Бо як він не переконував би, це справді була розлука. Тому немає сенсу. Джек просто обійняв мене та Ріона, згріб нас у свої руки.

Тоді мені на очі навернулися сльози. Досить, Ірен, досить. Я ж його побачу, просто доведеться почекати. Три місяці - це не багато часу. 

Та все ж, я плакала.

Ніхто нічого не говорив, в такі моменти зрозуміло все без слів. Джек востаннє поглянув на нас і усміхнувся попри власні вологі очі:

– Бувайте

Це було все. Але цього було досить. 

Ми просто дивилися, як він сідає в машину.

– Не хвилюйтесь, – тихим голосом сказав Кен, який підійшов до нас. Теж виглядав сумним. Здається, ця сцена розчулила не лише її учасників, а й спостерігачів, – я попіклуюсь про нього. Ви ж можете довіряти людині, яка ледь не розбилася на машині, – і по-доброму розсміявся

Дивно, та я могла. Ще пів години тому сумнівалася, чи прийти сюди, а не залишитися у квартирі було хорошим рішенням. Тепер я впевнена, що вибрала правильно.  Так, наче побачивши Кена на власні очі, я упевнилася, що він реальний. Тому стало трохи легше.

Машина віддалялася наче навмисне повільно. Правда, можна здогадатися, що це щоб не врізатися кудись знову. У вікні махав рукою Джек, дивлячись на два силуети, що махали йому у відповідь. Він уже заїхав за поворот, а ми далі стояли з руками піднятими в повітря.

– Трясця, – промимрив під ніс Ріон, – не люблю довгі прощання

Я тихо засміялася. Він перейняв це у Анхель. Вона завжди казала, що коли з кимось так прощаєшся, то за цей час можна встигнути посваритися, помиритися, поплакати, посваритися ще раз і взагалі розійтися. Тоді Джек підморгував нам:

– Я вам потім розповім, як вона проводжала мене у перше відрядження

– Цить будь, – сміялася тоді Анхель і кидала в нього щось що траплялася під руку. Бажано м’яке, бо кидати вона вміла і сильно, і влучно

До квартири верталися повільно, даючи волю своїм думкам. Навіщо кудись бігти?

Напевне, це був перший раз в цьому місті, коли ми справді нікуди не спішили. Розглядали людей. А вони навіть не зважали на двох сумовитих підлітків, їхні голови були забиті власними турботами. Це завжди викликало в мені щось на межі здивування. Може, захоплення? Кожна людина, на яку падає наш погляд, як і в принципі будь-хто в світі – це невеличкий світ, закутий у шкіру. Всі ці пішоходи, що спішать повз мене, зберігають у серці свої власні історії, свої злети і падіння. Поки хтось з них переживає найтяжчі періоди свого життя, інший радіє кожному дню.

Одночасно.

Того дня коли померла Анхель, падав дощ.

Неба плакало, думала я тоді. Та чи справді?

Краплі сипали б з неба навіть якби мама вижила або взагалі б не поїхала нікуди. Ми б сиділи вдома, а цей дощ, який здавався тоді відчайдушним риданням, був би тоді просто затишною завісою води, що відмежовувала простори за вікном від нас.

Зрештою для світу ми – маленькі комашки. Пилинки у всесвіті. Він не зупиниться, а продовжить існувати далі, навіть якщо нас всіх тут розчавлять.

– Хто ж думав, що наша поїздка в місто обернеться так, – зітхнув Ріон

– Думки читаєш. Я задавалася цим питанням ще тоді, в провулку. Наше перше шієкі, хах, – при згадці про скелета в мене неприємно кольнуло в голові

– Знову біль – Ріон зразу помітив його. Тому й радше не запитав, а ствердив

– Умгу, – я кивнула, масажуючи шкіру на голові, – вже перестав. Знаєш, секундний був

– Дивно це.. це ж вже не вперше. На що твій організм так реагує. Шієкі? – хлопець стривожено підняв руку і запустив мені у волосся, легко прочісуючи його. Забираючи секундний біль.