Розділ 9.3

– Коли я приїду, то підемо всі разом ще раз, – Джек відпустив цю обіцянку навіть не задумуючись. Замість за нього задумалася я , сумно всміхнувшись. Це ж треба, ми вже складаємо плани того, що буде після його відрядження, а воно ще навіть не почалось. Стало якось боляче – Елло, за цей час ти також маєш навчитися їздити

Вона знову задумалася, тому аж тріпнулася, коли почула своє ім’я. Але зрештою розсміялася, відкидаючи рукою своє риже волосся з чола. Лід любити - одне, а гарно їхати - інше. Елла проходила лише по першому пункту.

– Я спробую за ці три місяці. В нас біля хати якраз ставок достатньо великий

– Він не замерзає, мамо

– Цить, ти не помагаєш

Джек розсміявся трохи занадто сильно, бо розбризкав свій чай на столик і на свою доньку, якій не пощастило сидіти поряд. Добре, що це вже не був його улюблений кип’яток, а цілком-таки терпима температура. На щастя. Мені також стало смішко, коли я вказувала на серветки, які тато так відчайдушно шукав очима. 

Льодова арена – не єдине місце, куди ми пішли того дня. Опісля у планах виявилося піти на...

– Морозиво? – перепитала я Ріона, – геть здурів?

–Лише трішки, – щиросердечно зізнався хлопець, – але для чогось його продають і взимку, отже хтось його купляє

– Хтось такий божевільний, як ти, –замітив Джек, – і я, бо я геть не проти

Сидіти в торговому центрі з морозивом в руках і роздивлятися перехожих – це окремий вид мистецтва. Лукавством буде не сказати, що мені він зайшов до душі. Якщо тільки не брати до уваги Ріона який відбирав моє мангове морозиво, бо його з смаком кактуса виявилося дивним. Якби не Джек, ми б певне побилися. Несерйозно,  звісно. Я б просто його викинула на перший поверх через бильця ескалатора. Сам ж казав, що підкачалася, отже можу таке зробити.

Під вечір ноги привели нас у парк. Парки у містах перед сутінками – особливе місце. Саме тоді вони живуть своє найжвавіше життя.

Всюди щось відбувалося, іскрилося і запалювалося. Вгледіти за всім - неможливо, але в тому й весь сенс. Обабіч головної дороги стояли невеличкі прилавки та відкриті візки із солодощами. Елла встигла вже й купити зо три пряники з картинами на них. Навряд чи вона збиралася їх їсти. Скоріше, для натхнення повісить десь на стіні, або перемалює на посуд.

Ходило багато людей, час від часу штовхаючи одне одного плечима у вечірній веремії і одразу ж вибачаючись. Оцей останній пункт про такі натовпи був скоріше недоліком для Ріона, але навіть він не міг заперечити, що цей людський гул додає атмосфери. Всі ці обличчя, заховані за ними ланцюжки пов’язаних і непов’язаних подій, що зрештою привели їх сюди сьогодні. Ось там біля дерева стояв чоловік з купкою повітряних кульок у руці. З виразу його обличчя можна було зробити висновок, що він був не надто задоволений цією роботою, але це не відлякувало когорти дітей навколо нього. Збоку на лавці сиділа жінка, обіклавшись фарбами. Вона малювала портрети, та зараз, поки клієнтів не було, непомітно змальовувала силует чоловіка з кульками. Хтось проїхав повз нас на скейті. Залишалося дивуватися, як та людина прокладає собі траєкторію через це місце.

Але всі ці деталі були не головні.

Парк звучав. Це заворожувало найбільше.

На достатній відстані, щоб не заглушувати одне одного, стояли вуличні музиканти.Співали з своїми гітарами, жили свої моменти, віддавалися звукам і викликали голосами мурашки по шкірі. Кожний з них мав свою фанбазу – гурт перехожих, які на мить забули, куди прямували і просто стояли заслухавшись.  Тепер ноти і гами ще довго не відпустять їх з своїх лещат.

Звідки я можу бути така впевнена? По поміж тих перехожих була і наша компанія

Якийсь хлопець грав незнайому мені мелодію. Вона зразу запала в душу. Він не співав, лиш перебирав струни інструменту, що ожив під його руками. Пройшов певний час, поки Терену вдалося розтрясти нас з Ріоном, заворожених. Але ми все одно простояли там довше

Хлопець закінчив свою мелодію і вклонився своїй публіці. А  потім окремо кивнув саме нам двом, ніби дякував за таких слухачів.

Того дня найбільше не хотілося, щоб той вечір закінчувався. Я йшла поряд з Ріоном і Джеком, Елла з Тереном закривали процесію. Позбутися відчуття, що Анхель теж тут, десь поруч, неможливо. Це було б так прекрасно.. Ніяких тобі дивних смертей, шієкі, мутантів, книг, що самі наповнюють свої сторінки. Це було б геть інше життя – мирне, радісне, без цих хвилювань…

...життя в ілюзії.

Не справжнє. Не моє, і не Ріона.

Одне з тих усвідомлень, задля розуміння якого треба докласти трохи зусиль. Складно виявилося заставити себе  продовжувати далі іти разом з усіма, а не стати посеред дороги, ніби тебе пронизало блискавкою. Але й справді. Це ж б вже не було моє життя. Хочу того чи ні, та я стала частиною цього зовсім іншого світу. Як і всі решта, хоч може не розуміють це. Навіть більше – ми вже всі давно були, хоч і не знали. Тепер дізналися, і назад цього вже не забереш.

Просто інколи, як от сьогодні, приємно було просто взяти і забутися. Віддатися моментам.

Та коли ти забуваєшся, час стає невблаганний. Я й не зрозуміла, як ми вже були в нашій невеличкій квартирці. Ввалилися туди, сміючись і наспівуючи мелодії з парку. На мить стало шкода наших сусідів, але лише на мить. Певне думають, що тут якісь не зовсім тверезі підлітки. Ну що ж, може вони й праві. Не зовсім тверезі, але не від алкоголю. Від життя

– нехай краще думають, що ми божевільні, – усміхнувся Ріон

– Так романтичніше?

– Угу, набагато

Швидкоплинність часу – єдине, що по-справжньому хвилювало мене того дня.

От зараз ляжемо спати, тоді швидше настане ранок і тато поїде. Воно, може, так не працює, але відчувається. І не лише мені дошкуляло це відчуття, бо іти до ліжок не спішив ніхто.

Натомість ми розклалися колом на підлозі, всередині якого розсипом понакидали настільні ігри, книги ( і те, і інше позичене у власників квартири), якась їжа, Еллині ескізи, які ми ще всі разом домальовували, і ще безліч інших дрібничок. Виглядало майже як секта, як запримітив Ріон. Ну й нехай