Розділ 9.2

Не часто доводиться спати довше за Ріона. Таке буває радше як виняток з правила. Інколи трапляється. Думаю, це досі був ефект тих спор. Вони розморили мене, і ще довго тримали в дивному напівп'яному стані. Під ранок здалося, що тепер він завжди буде переслідувати мене. Але ні, на щастя. Коли я встала, то почувалася надиво живою. Можливо, навіть трошки занадто, але нічого не могла з цим зробити. Може, невеликі дози тих грибів можна вживати як енергетик?  Коли буде нагода, розпитаю. Поки мені ж треба було впоратися з надлишком енергії. Вдавалося непогано до моменту, коли намагалася пробратися до шафки з одягом. Я на немалій швидкості через щось перечепилася. Ріон

– От і що ти тут лежиш? - я м'яко (наскільки могла) впала просто біля нього, радіючи кількості пледів, що він тут собі постелив. Тож просто зарилася обличчям в їхню купу.

Хлопець розтягнувся на долівці. Він встав десь годину тому, і вирішив влягтися під шафою, щоб раптом не збудити мене. Ніби немала така особина, але я його й не помітила зразу

– Хтось ще не зовсім проснувся, – припустив Ріон, підштовхуючи мене, нерухому, на підлозі

–  Не вгадав, – я перевернулася на спину і підсунуася до хлопця, – я якраз дуже виспана. Що читаєш?

– Зен позичив, – хлопець знизав плечима і підсунув книгу, щоб я роздивилася, – щось про рослини й гриби, що їх мутанти використовують у своїх потребах. Хотів віднайти оті злощасні спори, через які ми вчора страждали

– Здається, хтось пролив сюди не один чай, – замітила я, гортаючи плямисті сторінки

– Умгу, точно не виглядає як нова книженція. Треба буде порозказувати їм, як користуватися такими речами, як книги

– Це потім. Зараз думаю, час тобі вже піднімати свій зад, – я звелася на рівні ноги, простягаючи йому руку, – завтра тато їде... Не можу звикнути до цієї думки

Нічого поганого не станеться. Тато вже часто їхав так кудись через свою роботу. Не пам’ятаю всі випадки, бо була ще мала. Але можна бути впевненим, що жодного разу він не вертався назад, у саме вогнище. Та ще й на три місяці.

– Мені також це не подобається, – от і як завжди він читає мої думки, тож мені навіть не треба їх проговорювати,-- І найсмішніше, я не знаю в чому проблема

Проблема....наче ж все гаразд. Навіть краще ніж просто гаразд, бо Джек потребував якогось такого відключення від реальності, навіть якщо сам не хотів визнати. Та мені щось досі не так. Хвилювання. Ось воно і виїдало мозок

– Проблема в тому, що ти досі валяєшся на підлозі, а в мене вже рука затерпла, – мовила я віддалено якось, поглядаючи на кухню.  Там Джек щось дуже жваво перемовлявся з Тереном. Напевне, про деталі майбутньої поїздки. З іншого боку...може, то й на краще, що він поїде завтра? Якби тато побув тут більше, я б його не відпустила. Не змогла навіть за бажанням. А зараз все відбувається так швидко, що не встигаєш отямитися.

– Та давай уже, справді рука болить, – я вхопилася за Ріона і підняла хлопця всією своєю вагою.

– Ти тренувалася! – зрадів він, здивовано на мене поглядаючи

– Що за погляд, я ж обіцяла

– Угу, як і три роки тому, – його сміх був ще хриплий він недавнього сну, – я рахую

– І що, відчутно?

– Так! Думаю, так. Ще два місяці тому ти мене так підняти не могла

– Часно, я не збиралася. Просто хотіла пообіцяти і закинути, як три роки тому. А потім вирішила, що чому ні.

-- Чому б не дотриматися слова, якого ти дала своєму улюбленому Ріону? І справді, -- він пирхнув, від чого я засміялася

-- Сумно опускати своє его, але це для мене не було мукою совісті. Скоріше... так безпечніше, чи що?

За сніданком бурхливо обговорювалися плани на сьогоднішній день. Обличчя тата було ледь розчевонале, себто він вже встиг побувати на вулиці з самого ранку, трохи посоватися туди-сюди по морозу. Як сам сказав: владнати деякі справи, що стосуються поїздки. Джек запевнив, що він вже все виясив, тож цей день по ідеї мав залишитися повністю в нашому розпорядженні.

 Правда, було ще одне нероз’язане діло. Чи вертаємося ми всі решта додому? Після того, як наш готель вибухнув недавно, думка була одною б. А тепер Джек скоро їде на, трясця, самий кордон, якщо не далі. Це міняє багато чого

Ми завжди обговорюємо такі важливі рішення разом. Конкретно це забрало нам десь хвинин з п'ятнадцять, якщо не менше, бо прийнялося ледь не одноголосно. Ні, ми залишаємося. Здається, це влаштовувало усіх. Ми не те що б навіть багато щось обговорювали, що можна назвати трохи дивним. Елла, наприклад, завжди любила описувати свої рішення та думки п’ятиповерховими реченнями. “Такі вони, творчі натури”, – любив казати Терен. Чи не єдина теза, що він встигав всувати у монологи своєї дружини. Мене з Ріоном такий хід подій завжди забавляв, тому що в нашому з ним випадку дві творчі натури зібралися разом. Це означало, що тут вже треба виборювати шанс поговорити. 

Але зараз всі сиділи доволі тихо. Не важко зрозуміти,  чому. Справді. Елла також хвилювалася. І вона, і Терен – всі ми, навіть якщо не казали цього вголос, відчували щось на серці через поїздку Джека. Це звична справа, хіба ні? Абсолютно звична річ, коли тобі сумно, бо людина, яку ти любиш, їде кудись на довгий час. "Кудись"... В одне конкретне і небезпечне місце.

– Так, лишитися тут – хороший вибір, – Джек з налосодою тягнув гарячу паруючу рідину на ймення чай, – як-не-як, в нас було багацько планів на цю поїздку...і тут я раптово все так обриваю. Вибачте

– Джеку, ще раз скажеш таку дурню, і я в тебе щось кину, – пообіцяла Елла

– Я б їй вірив, – сказали в один голос її чоловік із сином

З цим вирішено. Тепер весь час, що залишився треба присвятити тому, щоб разом його провести перед тримісячною розлукою

– Мені не подобається це слово, – скривився Джек, – це не розлука

– Саме вона це і є, - просвистів Ріон, який проходив повз нас з татом, неприховано слухачи розмову

– Ти не помагаєш, – прогудів Джек у його сторону, уникаючи мого погляду, та я лиш переможно підняла брову