Розділ 9.1

Ми піднялися до нашої маленької квартирки. Вона сама по собі виглядала простою і незатишною, а після того підземного сховища - особливо. Але я відчула радість, побачивши облуплені двері, бо за ними були рідні нам люди. Ріон постукав. Достатньо голосно, щоб двері затряслися, як осиновий листочок, ну і всі сусіди мали б почути. Нам відчинив Джек

Мені потрібно було лиш поглянути на тата. Щось не те. Це зрозу можна стало помітно. Очі.

Батькові очі не були сфокусовані на чомусь одному, наче він напружено думав про щось, не сильно звертаючи уваги, що діється довкола. У руці тримав свій синій шкіряний блокнот із статтями. Та річ, яку часто можна було побачити в його руках після смерті Анхель.

Особистий щоленник? Скоріш за все. До нього він звертався, коли було особливо важко. Сторінки блокнота приховували від сторонніх всі спектри татових емоцій впереміш з його старими роботами і вирізками про смерть мами.

Він просиджував над ними годинами, намагаючись вловити між цим всім зв’язки і зрозуміти, що сталося там, на мості. Мене наче вкололи почуттям провини. Дужн такою гострою і болючою голкою, від якої відчуття неприємно розтеклося тілом. Адже зараз я знаю, що там відбулося. Не все, проте знаю. А він досі в невідомості.

Отже, він взяв з собою цей блокнот у подорож. Доволі справедливо, враховуючи, що Джек теж не знав про взяту нами книгу. Але що поява цієї синьої обкладинки в його руках означає? Могло виявитися чимось добрим, адже лиш перед поїздкю тато наче почав знаву писати, так і чимось не дуже.

Поглянувши на нас Джек усміхнувся і відійшов убік, щоб пропустити всередину. Ця усімішка теж здалася якоюсь дивно.

Чи не накручую я себе? Спочатку з Зеном, тепер от з татом. Останні події навчили всюди бачити якусь загрозу чи поганий бік. А що, як тут нема нічого такого?

Зрештою, накрутити себе зовсім неважко. Ти ніколи не знаєш, що твориться в людини в голові. Бо ми - занадто складні істоти, щоб отак взяти і зрозуміти. Ховаємо свої думки або від себе, або від інших. Всередині завжди світло бореться із тінню, а зовні лиш шкіряна оболонка, яка намагається посміхатися, як боляче б не було. Ти ніколи не знаєш, що там за боротьба, але хочеш дізнатися. 

Джек віддалився по кімнаті, на ходу передивляючись щось у блокноті і різко гортаючи старі сторінки.

– Радий, що ви нарешті прийшли, – вимовив він, – але мушу і насварити: ви б мали зачиняти двері. Коли я прийшов, вони були відкриті.

Наші з Ріоном понляди зустрілися. Ми виходили з цієї кімнати так давно, навіть якщо це було вранці. Просто за цей раз сталося багато речей, що треба було виділити трохи часу, щоб згадати ранішню сцену.

– Ми їх не зачиняли, бо в квартирі була Елла

– Елла? --- весь час погляд Джека стрибав з однієї речі на іншу, наче намагаючись встигнути за швидкою думкою. Тільки зараз тато поглянув уважніше, але не на нас, а на щось позаду нас, наче сподівався когось знайти за нашими спинами. Там нікого не було, - і тато виглядав збентежено, --- то ви не з Еллою та Тереном?

Я лиш похитала головою, підтверджуючи очевидне

– Напевне, кудись вийшли після нас, – припустила, – і забули закрити двері

– Так..так. Ще не пізно, скоро мають повернуться. Але, бачу, вечерю сьогодні готуватиму я, – тато засміявся

– Джеку, щось відбувається? – врешті не витримав Ріон. Запитання повисло поміж нами, загрожуючи придавити вагою несказаного. 

Я затамувала подих. Мало того, що Ріон також помітив: щось не так. Він також був стурбований.

Зависла невелика мовчанка. Он вона, левітує поряд з питанням у повітрі. Я відчула, ніби на мить всі рідини в моєму тілі зупинилися і мене ообсипало морозом. Ось що робить з організмом очікування.

Стривайте. Чому я зразу думаю, що сталося щось погане. У світлі останніх подій мій мозок просто вирішив функціонувати так, знаходити гірші сценарії. Я не хочу це толерувати. Все ж добре. Так?

 Тато поглянув на нас, в його погляді засіла якась нетерплячість. Страх? Невеликий. Він підійшов до дивана, підкликаючи нас за собою. І тільки коли ми сіли, заговорив

– Сьогодні біля готелю було моє інтерв’ю.Та..та, я вам це вже говорив. Тоді я спілкувався з деякими важливими людьми. Виявляється, вони вже довго підшукували нагоди поговорити зі мною.Не знали, що я в місті, але от побачили – через вчорашній репортаж після вибуху. Інакше сказали б швидше, а то це насправді дуже несподівано…

Джек глибоко вдихнув, ніби набирався сил. Він м'явся, не хотів казати прямо, але зараз виходу більше не було.

– Вони запропонували мені роботу. На кордоні. Я.. можу повернутись туди.

І тато затих, не знаючи що сказати далі, ніби оцими уривками речень можна було все пояснити. Затихла і я. 

Он як.... Йому запропонували роботу. Але не будь-яку, а саме його роботу. Цю страшну і тяжку працю. Військовий журналіст.. Щось, що дуже відрізнялося від тих журналістів, які спішили до готелю після вибуху, намагаючись зазняти місце події першими.

Ні, людина там, у бойових діях має діяти зовсім по-іншому. Вона є бійцем, воїном. Тільки тим, хто там працював, відомо, що коїться насправді. І, в принципі, що війської журналісти роблять. Решті ж (таким, як ми,) це залишаєся таємницею. Лиш ясно, що мало хто вертається звідти таким, як йшов. Більшість з тих, кому вдається повернутися, травмовані, якщо не фізично, то психологічно. Тому що поле битви не може не лишити сліду на всьому твоєму єству. Воно ріже глибоко і лишає шрами

Проте татові ця робота була потрібна. Мені завжди важко давалася ця думка, я не могла її зрозуміти, але її неможливо ігнорувати. Це правда. Тато належав до того світу, а ця робота – щось таке, що він добре вмів. Занадто добре вмів

Він пробував багато занять, коли повернувся з-за кордону, щоб виховувати разом з Анхель мене. Напевне, намагався позбутися колишнього життя, знайти щось нове, тому писав статті у газети, книги, репортажі. Хотів жити нормально, забути про фронт

Все було не те. Я не могла не бачити, що йому чогось не вистачає.