Розділ 8.5

– Бачу, що краще, – кивнув Зен, повільно встаючи з крісла, – тоді влаштуйтеся зручніше, я дещо приготував

І він вийшов з мого поля зору. Я не дивилася куди, бо помагала Ріону притулитися зручніше до стіни. Йому перепало гірше за мене. Хлопець вдихнув більше спор: коли Зен помагав нас виводити, Ріон штовхнув мене наперед, щоб я вийшла швидше. Долі секунд різниці, але й неозброєним оком видно, хто має менше сил

Я поправила його волосся, заплутане через останні події, легко розчесала його пальцями.

– Ти як?

– Все трохи пливе, – зізнався він, – Знаєш що? я справді бачу наче якихось істот перед очима. 

– І які ж вони?

– Схожі на коней...гарних таких. Як той темний,який хотів нас прикусити, – він недовірливо похитав головою, – Ці спори якісь галюциногенні, клянуся.Он ще один з’явився, з вишневою гривою, але вже не сильно красивий 

– То Зен, – прошепотіла я йому, і ми обоє вибухнули сміхом

– Кінь? Справді? – підняв голову Іторо, – максимум кролик якийсь

– Ще поговориш - не отримаєш їжі, – пригрозив хлопець

– О, а що там?

Я теж звернула увагу на те, що нам так ласкаво принесли. На підлогу біля нас Зен поставив велику пательню з чимось ще гарячим і на вигляд смачним. Я задивилася на неї. Навіть не на те, що було всередині. Джек і Анхель колись любили щось готувати вечорами саме у такій.

 Я смикнулася. Це просто пательня. У пів людства вона однакова, досить вже поринати спогади.

 Всередині порувало щось дуже запашне з макарону, м’яса і сиру, притрушене запеченими стрілками часнику та сушеним перцем. Зен роздав нам пластикові тарілки, поки я переводила погляд з страви на нього і назад. Це він приготував? Неса й Іторо взялися їсти, зовсім не задуючись таким питанням.

Звиклі, певне

– Не знаю чи стане, – зізнався Зен, сідаючи назад у крісло, – не думав, що до нас знову хтось прийде. Але це вже не мої проблеми.

Воно смакувало дуже добре. Ні я, ні Ріон не знали, чи варто це казати, щоб не роздути чиєсь его ще більше. Та як-не-як задяки цьому роздутому его нам вже краще, ми в теплі, з їжею, тому можна трохи похвалити

– Це насправді смачно, – зрештою сказав Ріон, намагаючись не звучати здивовано

– Я знаю, – ну звісно, а чого ми ще могли очікувати, – але дякую

Здається, вранці я забула поїсти, ну або страва була надто смачна, щоб не взяти ще. Але я стрималася. Не сьогодні, Зенове его, не сьогодні. Після їжі відкрилося наче нове дихання. Я вже легко сіла пряміше на підлозі і почала роздивлятися кімнату. Бібліотека? Ну, як мінімум, щось дуже на неї схоже. Приміщення, завалене книгами й паперами, вони валялися по полицях чи просто на підлозі. Саме валялися, бо тут наче тисяча Саєрів пройшло по кожному куточку, перекидаючи речі під найдивнішими кутами. Проте це все виглядало доволі органічно як для цього місця.

 А ще можна було починати складати невеличкий план цієї підземно фортеці. Перша від головної кімната – ось ця. Навряд чи Зен возився б з нами кудись далі.

Я тільки обернулася до Ріона, що вовтузився поряд. Хотіла дамітити, як буде важко його витягати з місця, повного книг.  Але тоді переді мною на килим плюхнулись шість карт, пошарпаних часом, а може, кимось ще.

– Звідки ти їх взагалі..?, – хотіла звернутися я до Неси, яка їх наче  зі спини витягнула. 

Хіба важливо? Якщо ми будемо грати, ніхто не сваритиметься під боком за цей інцедент з спорами. Але ж ні, це гра. Тут сваритимуться навіть більше, правда зрозуміла я це вже запізно.

Життя - це адаптація. Тому я, Ріoн та Зен просто грали далі, наче нічого не відбувається, поки ці двоє кидалися одне в одного всім, що траплялося під рукою. Ще щастило, коли випаде щось м’яке. Наприклад подушка. Вона літала над нашими головами незліченну кількість разів, поки нарешті не приземлилася ідеально на обличчя Зена

– Ой! – Іторо невпевнено поглянув на холодний вираз обличчя хлопця, ніби зважуючи свої шанси, – я не хотів

Зен відкинув подушку, стомлено зітхнув і всівся поміж ними двома. Це наче трохи помогло

Так ми провели десь півгодини. Це дуже приблизна інформація, бо відчуття часу відчутно зникло. Коли граєш не проти Джека, швидко розумієш, як же сильно набив собі руку. Хоча у картах ще  багато що залежить від удачі. Та вона була на моєму боці, це точно. На моєму і Ріоновому, якщо точніше.

Посеред однієї з партій Ріон раптом зупинився, якраз відбивши непогану таку колоду з карт

– Зачекайте, я ото подумав.. Чи не час?... – і він, не похитуючись, встав.

Якщо Ріон відновився, а його зачепило найбільше, то мали б і решта. Тому всі обережно піднялися з підлоги, розтираючи собі затерплі місця.Неса повинна була визнати, що це було трохи велесо. Не сам стан сп’яніння, а все довкола нього. 

Насправді... ми непогано провели час. Вперше за довгий час доволі навіть безтурботно.  Хоча це можна було б і зробити без розриву спорової бомби. Але маємо, що маємо. Ми так мали б перечекати тут під землею, допоки люди в чорному перестануть сновигати нам наверху.

– Як гадаєте, що там на вулицях? – запитав Ріон, не напрягаючись, щоб сховати зацікавлений погляд на книги та інші дрібниці цієї кімнати

Чуть стомлений Зен окинув нас поглядом. Неважко було зрозуміти його посил. Але побачивши, як Іторо демонстративно хитається на ногах, він пирхнув ( “От і чудово” ) і сам подався до виходу. Розвідати обстановку.

 Його не було десь хвилин з десять, за цей час ми всі четверо поприбирали бібліотеку, щоб не лишилося і сліду від нашого несподіваного гостювання. Точніше звалили майже всю роботу на Іторо, щоб йому життя медом не здавалось. Коли той складав останню ковдру і ставив її на стос таких же, з головної кімнати почулись кроки Зена.

Це лиш я, чи він і справді йшов якось тривожно? Навіть не так. Важко, наче ступав по розтопленій солодкій ваті і зрештою зупинився на порозі. Таки здалося, бо вигляд він мав як завжди. Виглад,  з якого важко списати якісь емоці.

Досі ефект від спор спотвоє звуки, напевне.