Розділ 8.4

Мене наче блискавкою просяяло.

 Що?...

Все життя я думала, що стоїть за моїм слухом. Хотіла знайти якісь відповіді, зачіпки, хоч трохи ясності у власну ж природу. Зрештою, таки знайшла дещо правдоподібне. Я просто ненормальна. Одного дня прокинулася у своїй кімнаті і просто це зрозуміла. Мій слух - не норма

Це не було проблемою. Принаймні великою. Я ненормальна, але я не відлякувала моїх улюблених людей. Мама завжди була поруч, називала ненормальність особливістю, підтримувала і навіть допомагала взяти її під контроль. 

Ріон теж.

Завжди, коли звуки ставали занадто голосними чи нав’язливими, він хоч би з-під землі з’являвся. І заспокоював. Нам разом вдавалося зробити світ трохи тихішим. 

Так я й росла, не боячись своєї ненормальності, але й не надаючи їй великого значення. Я ж нічого з нею не можу зробити. Ось вона є, ну і добре. 

А що, якщо вона не просто є? Якщо вона має назву? Мутація. Чи може це бути воно?...

Я зустрілася поглядом з Ріоном, не впевнена, як реагувати

– Ну може бути.., – тільки й сказала, – це просто така особливість, я й під контролем це повністю не тримаю

– Перший раз меч в мене випав сам, і ще й шрам залишив, – знизала плечима Неса, – нічого так собі травма для дитини. Психологічна..і фізична теж

Думаю, я виглядала майже злякано. Тому Ріон присунувся ближче, поставивши руку мені на плече:

– Мутація? Ви впевнені?

– Насправді ні, – відповів Іторо, – ми не сильно обізнані ні в природі цих мутацій, ні в тому, як їх визначати.

Отже, не ясно. Розчаровуватися чи відчувати полегшення? Це дивно, бо тиждень тому ти відкриваєш новий моторошний світ, а тепер виявляється, що ти можеш бути його частиною більше, ніж видавалося. Та чи готова я зарахувати себе до цих людей так відкрито? Тоді...може й Ріон з його кольоровим волоссям? Не всі ж мутації мають бути практичні, напевне. Згодом, вже на самоті, нам прийдеться багато чого обговорити, це точно.

Неса звідкись знову витягла печиво. Здається, воно тут, як і чай, вже давно став обов’язковим елементом інтер’єру. Чай був, очевидно, без молока. Але мої думки блукали занадто далеко, щоб зрозуміти це, тож я просто мовчки пила його.

– А що це? – Ріон кивнув на невеличку чорну сумку через плече, яку Зен відкинув від себе на стіл

– Оооо, радий, що спитав, – розцвів Іторо. Він точно перебував у стані очікування цієї розмови, – як бачиш, тут живеться нелегко. Загрози нападів шієкі, та ще й ці люди надворі, що хочуть незрозуміло чого

– А вони тут часто нишпорять?

– Конкретно ці – вдруге, – уточнив Зен, потягнувшись на своєму звичному м’якому кріслі, – та вони не єдині непрохані гості тут. Знаєте, як говорять: настає ніч - просинається мафія. Є місця, де вона не засинає

– Поетично, – визнав Іторо, і ми не могли не погодитися, – не часто таке від тебе почуєш

Та Зен на цю замітку ніяк не відреагував, лише знизав плечима і вийшов кудись у коридор. Здається, цю історію він вже багато разів чув і точно не хотів ще раз. Тож Іторо просто повів далі:

–Так от, себе треба захищати, розумієте? Тут і входить в гру мій блискучий склад розуму. Матеріалізований у не менш блискучу зброю. Несо, я бачив, як ти закотила очі, можна це робити не так відкрито

Ось чому він не тріпнувся від вибухів. Він був їхньою причиною. Правда, опосередковано, через Зена, який слав імпровізовану зброю під ноги незнайомцям.

Ми зібралися навколо стола, щоб поглянути на витвір “блискучого складу розміру”. З сумки висипалися химерні кульки. Вони б покотилися вниз та впали на тверду підлогу (не надто хороша перспектива), якби Ітото не позбирав їх похапцем і не засунув назад. Зрештою витягнув лише одну з них і покрутив її поміж пальців. Маленький круглий предмет виглядав так, наче вилетів з якихось фантастичних книг нам на стіл. По ньому вилися проводи, у різні боки стирчали трубки, все легенько віддавало металічним блиском.

– Я інколи вигадую якісь штуки, якщо коротко. Це – то таке. Забавка, але доволі корисна

– Ти там щось казав про спори, гриби, оце все

– Та. Головний інгредієнт суміші, що в цьому металевому організмі – то спори. Таких фіолетових грибів із цятками на шапці. У штуці, якою Неса вам хотіла спогади стерти, вони теж були. Правда, концентрація інша, і впереміш з іншими речовинами. А тут концентрація середня. Достатня, щоб на годинку, дві вибити тебе з колії. Хм, в риму сказав

– Воно типу..робить тебе п'яним?

– По ідеї, та. Насправді не знаю, як воно відчувається, – знітився Іторо, - я про сп’яніння. Від цих крихіток починає нудити, крутитись в голові, все в тумані і так далі

– Десь так і відчувається, – пробурмотіла Неса, вдало уникаючи потреби поділитися, звідки у неї досвід

– То ось чому ті надворі так пересувалися, – Ріон поглянув на кільку ближче

– Угу. Дивовижно, правда?

– Та-та, але Іторо, сонце моє, не підкидай так то своє чудо техніки, – Неса недовірливо поглянула на імпровізовану бомбу, що ледь не літала у повітрі, – а то й ми відчуємо на власній шкурі те, що й чорноплащики

– Не будь смішна, -- відмахнувся Іторо, – я вмію…ой

Відмахнувся він занадто сильно. Пристрій вилетів з його руки і врізався у стіну поблизу. Всі застигли, як тільки почули гучний тріск, з яким покришилася поверхня кулі. Дивно, вона видавалася такою міцною з усіма тими трубками й іншими деталями.

Але ось весь її вміст звалився на підлогу.

Точніше лише оболонка кулі виявилася на долівці. Те, що знаходилося всередині, натомість зависло у повітрі. Виглядало красиво. Мереживо зеленавого диму з безлічі маленьких частинок,  що тремтіли в повітрі. От би ще ця суміш не так швидко розлізлася кімнатою. 

– Швидко! Затуліть роти і носи, – скомандувала Неса, кидаючи нам з Ріоном по подушці з дивану, щоб ми змогли прикрити свої обличчя. Іторо притиснув до рота рукав свого мішкуватого светра і разом з Несою підштовхував нас подалі від розрідженої хмари.