Розділ 8.3

Ми одне за одним просунулися між стінами. Зупинилися лише у метрах від головної вулиці. Тінь від будинку збоку змогла сховати четверо людей. От лише єдина проблема, що ненадійно. Якби незнайомці озирнулися і поглянули в цей бік, напевне, щось би й побачили. Та вони не озиралися, і це нас рятувало.

Довгі чотири фігури. Власне, Неса дуже добре їх описала. Люди в чорному, бо інакше й не скажеш. На кожному висіла довга темна мантія з широким каптуром, недбало накинутим на голову. Цей клапоть був широким, але не повістю закривав обличчя. Про це теж потурбувалися. Кожен мав чорну маску, так що тільки очі виблискували з-під всього одягу.

Вони трохи хилилися одне на одного, щось надірвано шепотіли. І дихали. Важко дихали.

А тоді прозвучало кілька вибухів. Вони не скидалися на той звук чи спалах, з яким розлетівся готель, та все ж зупинити тіло від зляканого тріпання я не змогла. Ми з Ріоном перезирнулися і зразу поглянули туди, звідки йшов звук. Що, знову якийсь підривник? Але диму не було. Зовсім. Ріон легко стиснув моє плече. Це означало дихати глибше. Заспокоїтися. Я так і зробила, аж тоді помітила, що ні Іторо, ні Неса не розглядаються у пошуках джерела звуку. Здається, вони навіть не смикнулися.

Тобто?.. Реальної небезпеки нема?

Очікуваної реакції не показали і постаті посеред вулиці. Єдине: їхній шепіт затих на час вибухів, а тоді вони зарухалися. Пішли у протилежний від звуків бік. Тоді я зрозуміла, що хилилися вони одне на одного не щоб краще говорити, а через їхній дивний стан. Вони наче ледве на ногах трималися.

– Добряче воно їх, – прошепотів Іторо, спостерігаючи за фігурами. Що то було в його голосі? Гордість?

– Що то було? – ми з Ріоном випрямилися на весь ріст, але досі відчували напругу в плечах: десь знову може щось вибухнути.

–Нічого страшного. Для нас, – просто відповів Іторо

– Ну тоді краще вже швидше йти звідси, – Ріон хотів ступити вперед, але каштоноволосий хлопець затримав його за рукав

– Точно не цим боком. Бачили, що з тими сталось? Ледве тримаються. Там ще має провітритися, щоб можна було ходити без наслідків

– Тоді підемо іншим шляхом, – зітхнула Неса.

Ми почали вертатися тими же манівцями, якими скрадалися сюди. Лиш тоді, здається, Іторо до кінця дочув моє питання, бо відповів:

– Спори грибів. З того лісу, де я шлявся. Цікавенький ефект на людей, правда ж? Робить трохи п'яними.. 

– А під чорними плащами не можуть бути якісь, людиноподібні шієкі?

– На них би так не подіяло, – знизав плечима Іторо, – тому це точно люди. Ну або мутанти, тут ще треба розібратися

Відчувши на своїй спині дві зацікавлені пари очей, хлопець лише знизав плечима

– Я би міг вам розказати всі властивості цих грибів, але не думаю, що зараз найкращий час

Наче на підтвердження цих слів десь здалеку почувся ще один вибух. Ми з Ріоном знову були зовсім до цього не готові і тріпнулися ще раз. Щоправда, цього разу вже менше, ніж вперше. Знову ж таки, жодної кіптяви чи диму не виднілося

– Ваша правда, – наче у відповідь на нашу перелякану реакцію відповів Іторо, – треба їх зробити тихішими, а то щось багато вони шуму наводять у цих місцях

– Йди вже, – підігнала Неса

– Та йду-йду

Попри наростальне бажання, ми вирішили не тестувати витримку Неси і не питати, що Іторо мав на увазі. Поки що.

Щось треба зробити тихішим. Зброю? У грудях застигло відчуття, наче ми скрадаємося по якомусь великому полі бою. Проте битва тут велася не відкрито, ні. В затінках, потаємно. Треба бути уважним, якщо хочеш вижити і не потрапити на очі ворогів.

Тоді я почула ще одні кроки. На цей раз вони виявилися швидкими,  хоч і на диво тихими. Хтось упевнено рухався до нас. Схоже, не всіх зачепив ефект дивних спор. Я потягнула решту за коміри якраз вчасно, щоб всі змогли сховатися за напівзруйновану стіну. Повз інший її бік пройшла одна з чорних постатей, напружено щось шепотівши у якийсь пристрій. Мікрофон, закріплений на одязі?Рацію? Щось таке. Постать не сильно звертала увагу на речі навкруги. Це зіграло на руку, бо вона не помітила, як з-за стіни визирав край Ріонової куртки. Пронесло.

– Що за…– коли істота, в людинності якої я ще сумнівалася, відійшла достатньо далеко, Іторо й Неса обернулися до мене. Цей погляд широко розплющених очей я упізнала

– Твій слух..

– Трішки вищий середнього, – спробувала ухилитися я, неуважно торкнувшись шиї.

Марно сподіватися, що воно вгамує їхню цікавість. По Іторо неважко здогадатися: він вже формує нове питання. Із думок воно впаде йому на язик, а потім просто мені в обличчя, і я не знатиму, як відповісти. Ухилитися від нього мені треба допомоги, й така надійшла у вигляді Ріона.

– Не час для розмов, пам’ятаєш?

Здається, для Іторо цей аргумент почав втрачати актуальність. Навпаки - у нашому становищі робити вимушені паузи тут і там було необхідно. Заповнити їх розмовами видавалося логічно. 

Трясця, легкими  розмовами. Щось про погоду, красивий розбитий вітраж, останнього побаченого шієкі в лісі. А не питання, не які я не маю що відповісти. Іторо явно хотів продовжити невеличкий допит, але його штовхнула під ребра Неса

– Його правда. Ходімо

Тож ми продовжили рухатися далі, старанно обходячи головні дороги, де літали у повітрі ці незрозумілі спори. Перспектива стати від них п’яною була не надто бажаною. Принаймні я сподівалася, що це єдиний їх ефект, та відповіді не знала. І не сильно хотіла дізнаватися. 

Ми проминули ще декількох підозрілих людей. Когось зачепили спори, комусь пощастило бути при ясному розумі. Обережними доводилося поводитися з ними усіма, допоки врешті ми дісталися знайомого будинку. Як й вперше, його нічого не вирізняла від решти. Так і не скажеш, що чекає пін ним.

А там чекав Зен

– Живі, це ж треба, – кинув він нам з Несою, коли ми спустилися обвішаним гірляндами проходом. Ледь не розчарований.