Розділ 8.2

– Знову у покинуте місто? – перепитав Ріон, – я вже відчуваю, що тоже належу туди

– Може,– дівчина подивилася на дорогу, – може ви й вже його частина... В будь-якому разі, я б хотіла прихопити книгу, якщо ви не проти. Там буде легше розібратися з нею. Можливо, є дехто, хто знає про неї більше

Ми з Ріоном перезирнулися. Непогана тема для ще однієї безслівної розмови. Останнім часом так перемовлятися ставало все зручніше. Лише очима погоджуватися, чи ідея хороша чи ні, от як зараз. Звісно, ми хотіли віднести її назад у готель і сховати від зайвих очей. Але Неса про неї дізналася, а це в план не входило. То може, ну його той план?

– А що, Зен розбирається у таких речах? – запитав Ріон

– Не Зен. Ви не познайомилися з усією нашою компанією. Є ще дехто. Вам пощастило не зустріти його жодного разу, поки ви були у покинутому місті

– Пощастило?

– Ну, мені він діє на нерви, – зізналася Неса, як ми йшли вулицею. Хто б це не був, а він має бути ще гірший за Зена.  Я не була впевнена, чи до такого готова, але відмовлятися зась

На тому розмова стихла, бо ми помітили купку журналістів недалеко. Всі наче чогось чекали. Розвалений готель ще не блистів під об'єктивами камер, бо тих лише налаштовували.  Схвильований шепіт підказував, що щось має статися. Щось набагато цікавіше за трьох сонних підлітків,  тому на нас не звернули великої уваги. Може хтось кинув, щоб не ходили завалами. Та в цілому просто пройти повз виявилося не проблемою.

Хотіла вже пустити якийсь коментар, але тоді раптово зрозуміла, якого репортажу жадали ці журналісти. Назустріч нам ішов Джек з виглядом не надто радісної людини.

– Дізналися, що на місті подій був колишній військовий журналіст. Так й ще хтось додумався розказати, хто саме, – його голос звучав чи то стомлений, чи то роздратований, коли ми порівнялися. Інколи ці дві емоції в Джека виникали одночасно, тож я не розібрала, – я. Ну, і звісно, всі хочуть взяти інтерв’ю.

Тато ніколи не був публічним, але, здається, обрав зовсім не ту професію для того. Його добрі очі не могли показувати погані емоції, але все інше просто кричало, що батько не хоче цього інтерв'ю.

– Джек, удачі тобі з тим, –  співчутливо промовив Ріон

–Її мені якраз і треба. Вже наперед знаю всі їхні питання, – Джек зітхнув і сумно нам посміхнувся, – не затримуйтесь там, куди б ви не йшли, гаразд? Вечором треба обговорити, що з тим всім робити.

Ми кивнули. “Те все” означало поїздку, розвалений готель і наслідки, які вибух тягнув за собою. Обговорити прийдеться немало. Але то – проблеми нас увечері, а не вже. Тому й думати про них буду потім

Зараз же ми напрямлялися до підземеля одного з покинутих будинкув Апелли. На диво затишного, як я можу судити, побувавши там аж раз. І я була зовсім не проти побувати там ще. Шоколадні стіни, довгі коридори, безліч невідомих ще кімнат - все вабило до себе. Водночас я думками знову і знову поверталася до книги, яку обережно ніс Ріон в рюкзаку. Якби було можливість, я б тягнула її на якісь палиці, десь збоку, без жодних контактів з шкірою чи одягом. Вона, звісно, не вибухне, але перевіряти не хотілося б.

Неса почула про що ми говорили вчора вечором, так? Значить мала б знати, що серед тих сторінок є моя мама. Десь там,  поміж фотографій мертвих людей. Я була вдячна, що вона не питає, хто саме серед світлин є нею. Сподіваюся, це так і залишеться. Можливо колись розказати буде на так важко. Але зараз я просто втечу чи сховаюся за Ріоном від такого питання.

Поки Неса не питала - можна залишатися спокійною, якби не одне "але", що турбувало мене ще від розбомбленого готелю. Спершу думки переконували мене, що мені просто здалося, та це би був занадто легкий сюжет.

–Гей, люди...якщо є підозра, що за нами хтось іде, то варто рухатися далі, наче нічого не замітив, чи зупинитися і дати зрозуміти йому, що ми знаємо?

– Вибач, що?! – перепитала Неса. І відразу показала свій досвід. Навряд чи повірила моїм словам,але навіть не змінилася на лиці, стишила голос до шепету і не сповільнила крок. Одним словом, жодної лишньої дії. Хто міг би зрозуміти, що ми зараз щось підозрюємо? Ніхто. Мені залишалося лише наслідувати її приклад.

– За нами хвіст, – просто відповіла я

– Як ти.. – почала була Неса

– Я б їй довіряв, – Ріон швидко вхопив ту ж поведінку, навіть швидше за мене. Ніхто сторонній не вичитає напругу в його рухах, якщо це не я. Він посміхнувся мені, а сам лише рухами скомандував всій групі триматися ближче. Ось це я розумію, без жодних питань,– Ірен має свої козирі в рукавах

Точніше один козер. Слух. Він мені підказував, що хтось є поблизу. Це не дивно, бо ми на вулиці з іншими людьми. Але цей хтось відрізнявся від простого перехожого. Його кроки підозріло сповільнюються і пришвидчуются у такт з нашими

– Тоді краще зупинитися, – Неса, здається, вирішила не розпитувати, –ми досі на відкритому місці, навколо достатньо людей, отже нам тут навряд чи щось зроблять.

Я кивнула, а потім самою лише головою вказала на провулок справа, відповідаючи на німе запитання в очах Ріона. Той, хто за нами стежив, був там. Знову провулки, їх темрява, знову вони щось ховають. Якщо подумати, я завжди про це знала. Бо колись там ховалися ми з Ріоном, втікали від світу, губилися серед графіті. Тепер все трішки змінилося. Там розгулює морок, зовсім не той приємний, що огортає тебе в сутінках

Що нам залишалося ще, як підійти до того провулку? Стовбичити на вулиці видавалося не найкращою перспективою.

– Хто ти і чому йдеш за нами, – просичала в темряву Неса. Тихо, щоб не привертати увагу людей на вулиці. Водночас достатньо голосно. У відповідь ій – нічого.

Напевне, вона  рохи засумнівалася в моїх словах, бо хотіла озирнутися, спитати щось. Аж тоді темрява у провулку кахикнула, і звідти вийшов хлопець. Вигляд обличчя в нього був збентежений. Що й не дивно: його спіймали на гарячому

–Як ви?... – та він не встиг договорити