Розділ 8.1

Я прокинулася раптово під звук, який дуже скидався на те, що хтось вдарився головою. Правда спершу подумалося про новий вибух. Це ж треба, як страшні події впливають на людей.Через вчорашній вечір шум заставив все тіло тріпнутися на матраці. Але я швидко нагадала собі, що в безпеці

– Все гаразд, Елло, я в порядку, – долинув із сусідньої кімнати голос Джека, – та, Терене, дуже смішно..

Неса вже сиділа на своєму матраці, перев’язуючи собі рану. Ту саму, яку лишив величезний скелет кілька днів тому. Глибока подряпина виглядала набагато краще, тож можна полегшено зітхнути. До цього доклалися і ми з Ріоном ще тоді, коли перемотали поранення шарфом. Правда спостерігаючи за ледь не механічною роботою дівчини, я зрозуміла, що в нас зовсім нема досвіду і впевненості в руках. Неса ж навпаки, точно знала, як впоратися із подібним і не занести собі якусь заразу. Треба буде повчитися

– Ранку

Та перш ніж встигла відповісти Неса, відповідь прохрипів позаду Ріон. Я здивовано опустила на нього погляд. Не спить?

– Не питай. Як бачиш, стрес ото погано впливає на мій сон, – просопів він у подушку

– Може то й на краще, – я поштрикала його у плече, – як-не-як, ми мало встати рано. Є ще одна незакінчена справа

–Можна з вами? – питання Неси було таке несподіване, що ми обоє підняли на неї голову, – по книгу

– Як ти?...

Неса відвела очі від наших облич назад до бинтів, знизуючи плечима:

–Вибачте, вчора довго не вдавалося заснути

Книга була ціла. Знайшлася під завалами там, де колись була наша квартира. Її привалило всім, чим тільки можна, але це тільки залишило кілька нових неглибоких подряпин на старій шкіряній обкладинці. Більше ніяких явних ознак пошкодження. Я намагалася притупити тонкі проблиски розчарування, які зрадливо заворушилися всередині. Досить, Ірен, ми проговорювали це вчора.

Поки Ріон обережно струшував пилюку з цього фоліанту, Неса зацікавлено спостерігала. Вагалася, чи казати щось чи ні. Вона нехитро нас обманула цим трюком із спанням, або ж справді почула випадково. Неважко здогадатися, що у Неси сон мав би бути дуже поверхневим, якщо вона хоче схопитися на рівні ноги при будь-який небезпеці. Як би не було, я не злилася, що так уже сталось. Нічого з тим не зробиш.

–Можеш питати, – кинула я. Якщо вона вже тут, то було б дивно нічого їй не сказати. Тим більше мутанти, шієкі… За рівнем божевілля її спосіб життя зовсім не поступався цій книзі. Якщо про її феномен хтось і знає, то Неса мала досить великий шанс бути серед них. Та й змога поділитися цими жахливими знаннями з кимось ще, аніж звалювати все на мене і Ріона, була спокуслива.

– Ця книга… Чим вона особлива?

– Ну що ж..., – і я запнулася. Це виявилося важче ніж, я думала. У випадку з Ріоном коли треба було щось обговорити, половину всього зчитувалося якось невербально. Ми могли порозумітися і мовчки. Та й довгі розмови нам давалися легше, бо ніхто не тиснув, нічого не вимагав. А тут потрібно сформувати не надто ясні думки у чисті речення.. як?, – знаєш, це буде важко пояснити на словах. Ти зараз побачиш, що там

Неса кивнула, але Ріон не спішив відкривати фоліант. Хлопець просто дивився на його обкладинку і водив пальцями по нових подряпинах. Їх небагато, чи може...він щось помітив?

– Ірен?

Напругу в його голосі можна було різати ножем. Я зразу же опинилася біля нього

– Так?

– Ти пам’ятаєш, як ця штука називалася?

Я подивилася на нього здивовано. Що за питання? Книга, а отже і назва, були ж перед ним. Але якщо Ріон його задає у такій ситуації - значить потрібно. 

– Цифри. Сорок з чимось? Секунду.. Сорок шість, здається

–От і я пам’ята сорок шість, – Ріон обернув обкладинку книжки до мене, – або ми обоє маємо проблеми з пам’яттю, або тут щось не те

Великими цифрами з облізлою позолотою писало “47”. Протерти очі не помогло - перед нами висіло не марево. Вкладені цифри просто змінилися, і сліду не лишилось від колишньої шістки. А вона ще недавно міцно сиділа в товщі обкладинки.

Біля нас присіла Неса,щоб роздивитися причину нашого неспокою.  Вона не виглядала така налякана, як ми. На жаль, я знала, що це скоро зміниться

– Воно змінило свою назву?

Я кивнула. Хотіла б сказати більше, але сама не знала, що це означає. На щось хороше сподіватися зась, це точно. Тоді обережно відкрила книгу.

Усередині вона не змінилися. Ті самі пожовклі сторінки, ті ж мертві тіла з чорними очима. Для нас з Ріоном видовище було вже ледь не звичне, а Неса шумно вдихнула, дивлячись усередину. Ну ось. Цей секрет тепер розтікається далі. Але ще не повністю. Тож гортаючи сторінки і намагаючись не дивитися усередину, я тихо пояснювала Несі що сталося. Розказувала про те, як на моїх очах померла жінка на ім’я пані Аеза, як ми знайшли цю книгу і як фото в ній навіть теоретично не могли б бути зроблені людиною. Мій голос трохи тремтів, але намагався виводити слова. Де не вдавалося навіть попри старання - підхоплював Ріон. Тільки так історія змогла постати перед Несою завершена, хоч ми й опустили згадки Анхель.

– Святий грааль.. – Неса поблідла, не відвертаючи погляд від сторінок. Вона хотіла щось сказати. Натомість взяла собі часу, щоб обдумати все почуте. Важко було щось зчитати з її виразу. Вміння ховати емоції, що не скажеш, гарне. До того ж, вона мутант. Напевне, чогось такого і очікувала

– Чекайте, – не витримав Ріон, – ця назва не дає мені спокою

Віе перегорнув до останньої заповненої сторінки. Секунда - за неї я увібрала у себе каплю води, що десь впала з розірваної труби, кроки людей по снігу, помахи крил запізнілих пташок. Сильні емоції таке інколи робили з моїм слухом. Включали на мить. Ніби навмисне додавав емоції й драматичності, як в якихось старих фільмах. Зазвичай це не дратувало, інколи справді було доречно. Чому? Бо колись я мала більше хороших емоцій, дивувалася і раділа. А не боялась. Колись.. Але життя колись виблякло, як чорна фарба у очах пані Аези тієї ночі.