Розділ 7.3

Я не могла не помітити, що це велика до нас довіра. Заснути отак поруч з кимось - це або мати хороші інстинкти і ніж під подушкою, або справді не відчувати небезпеки. Це ж треба, я ніколи про це не задумувалася до цього моменту. Та тепер побачила інший стиль життя, і тут такі думки звичні

Та в той момент в голові роїлося дещо інше. Я обернулася до Ріона, який також сидів на своєму матраці з трохи затуманеними очима. Ми обоє хотіли спати. Дуже. Але не могли. 

Тому поки що просто дивилися одне на одного, розрізняючи риси у тьмяному світлі. Воно ліниво пробивалося через вікно.  Вогні міста завжди тут, від них не сховаєшся. Як довгі лапи павуків, вони тягнулися до наших завмерлих тіл з-за скла. Але я була не проти. Саєр? Це ж ти? Не сумуй за нами, ми поки в порядку.

Мій слух відслідковував, як дихання Неси стає все глибшим. Спокійно й повільно вирівнюється. Коли переконалася, що дівчина заснула, то наважилася на шепіт

– Вона не могла ж згоріти.. правда?

Ріон тріпнувся від мого тихого голосу, наче пробудився з трансу. Він теж хотів почати цю розмову, але я випередила його. Хлопець повільно кивнув у відповідь на питання. Та здається, змінив свою думку і захитав головою

– Я не знаю. Це ж книга.. з паперу. Такі речі горять.

– Але і наш номер був на іншому боці готелю, її могло не зачепити

– А могло й зачепити..

Могло. І я не розуміла, що з цих двох варіантів мені принесло б полегшення.Дивно... здається, жоден з них

–Знаєш.. напевне це дуже егоїстично.. але я був би не проти, якби вона згоріла, – видихнув Ріон те, що тримав у собі, – Ці всі люди.. ми їх не знаємо. Звісно, хотілося б зрозуміти , що з ними сталося. Але якби ми раптом втратили цю книгу.. то як гора з плеч. Ніби дихати знову стане легше. Але є велике "але". І через нього я хочу, щоб та штука таки виявилася ціла

– Анхель.. мама

Ріон кивнув.

– Так.. та книга. Повинна бути неушкодженна.  

Тепер це була моя черга кивати. Він описав мої почуття. Ні, він не був егоїстом, як і я. Ми просто хотіли розібратися з дивною смертю майже незнайомої жінки, а затягнули себе у це все. У вир речей, які до кінця незрозумілі. Зникнення книги означало б волю від тих жахіть на сторінках та в реальності. А ще втрату ниточок, які вели до Анхель

– Тоді завтра зразу по неї. Перше діло вранці

– Якщо її не буде?

– Знайдем

Це не заспокоїло ні його, ні мене, але втома не давала придумати кращої відповіді. Довелося вдовольнитися цією.

– Так, ти зараз звалишся з того матрасу, – Ріон несхвально похитав головою

– Хіба що на твій, і не даватиму тобі спати, -- я справді вже наполовину звисала з свого лежава, розгулюючи думками по кімнаті.

Хлопець засміявся тихо

– Я не проти, але я все рівно скину тебе не підлогу. Заважатимеш спати 

– Жах, в тебе зовсім совісті нема

– Нема, – знизав плечима Ріон, -- ні каплі

Ця безсовісна людина поправила мені подушку і тихо спостерігала, як я нарешті вляжуся на неї. Це було справді потрібно. Очі хотіли склеїтися, як тільки голова торкнулася до м’якої тканини. Виявляється, багато моєї енергії йшло просто на те, щоб триматся у сидячому положенні. Нарешті м'язи перестали пульсувати і розслабилися.

– Добраніч

– Добраніч

Все просто поринуло у темряву. Нелегко виявилося розібратись, чи то Ріон виключив в кімнаті світло, чи я вже просто заснула. Ну й нехай. Темрява - це спокій, як я вважала донедавна. Але водночас і страх. Це я вже зрозуміла останніми днями.

Я не хотіла знову всю ніч тікати від великого скелета уві сні, не хотіла бачити його тьмяні очі і незграбні рухи велетенського тіла, яке врізається у багатоповерхівки, женучись за мною. З іншого боку, цієї ночі мій перегружений мозок міг мені подарувати інше видиво. Як наше невеличке пристановище з обламленого каменю падає і придавлює нас знову і знову. І знову. 

***

Але ні. Замість цього всього Ірен дивилася на себе. Дівчина знову стояла перед великим кришталевим дзеркалом, точніше тим, що від нього залишилося.

Лише рамка і гострі уламки, що ледве трималися по кутах. Все решта розсипом лежало у під ногами. Ірен навіть не замітила, що ступає по розбитиму склу.  Це не боліло - наче ходиш по перині.  

Вона дивилася на те, що мало б бути її відображенням. Але дзеркало розбите, а видиво не не зникло. 

Її спляча версія була тут.

Вона - зовсім не відображенням. Скоріше ув’язнена у цьому склі, що якось розлетілося на друзки. Тепер ця друга Ірен виявилася  вільною. Лежала перед нею, але не така спокійна, як у попередніх снах. Тепер вона дихала важко, як після бігу. 

Минули довгі секунди, перед тим, як  дівчина змогла відновити збите дихання.

Так Ірен і провела всю свою ніч. Дивлася на саму себе.

Вона хотіла, щоб ця її версія відкрила очі, але водночас раділа, що це не відбувається. Поки що. Та колись, це точно, ці очі розплющуться.

***

Джек та батьки Ріона сиділи за столом їхнього номеру на цю ніч, обережно прикривши двері з кімнати, де спали троє підлітків. Вони теж хотіли б зробити те саме - провалитися в солодкий сон нарешті. Але той щось не планував навідувати їхні стомлені тіла.

– Це було страшно, – зрештою видихнула Елла, опускаючи голову на нерівний стіл.

–Так.. Ми всі могли бути там тієї миті

– Як добре, що Ірен з Ріоном вийшли зустріти подругу, – просопів Терен. Тільки це врятувало їх від того, що вони не були в готелі. Бути ззовні і в зоні вибуху - це жахливо, але як воно, бути всередині будівлі? Не хотілося навіть думати.

–Мила дівчина, – тихо посміхнулася Елла, –така, як наша, але виглядає дуже.. як би то сказати? Дорослішою? Морально сильною, чи що. Хммм, не зовсім те слово

– Анхель знала б як краще сказати, – промовив Терен, дивлячись у вікно. А тоді вчасно вхопив красномовний погляд дружини, як готова була його просверлити за його нетактовністть. Терен швидко змітив тему. Може, цю його хибу не помітили? –  що ж це могло бути? Невже хтось підкинув бомбу? Не вірю. Я досі думаю, щось лишилось ввімкненим, і воно так-