Розділ 7.2

Кажуть, що історія циклічна. Іронічно, та я в це не вірила. Зараз же сиджу у ковдрочці, повсюди голоси людей, які давлять мені на мозок, дивлюся у роззявлений кузов машини швидкої допомоги. Не хочу дивитися зайвий раз на розвалений готель.

Це ж було вже. Може не зовсім так, але було

Правда, багато що відрізняється теж. Як мінімум, зараз біля мене у ковдрі ще сидять Ріон та Неса. А ще, на щастя, на цей раз ніхто не постраждав.

– Вдруге, Ірен, вдруге тобі погано – Ріон виглядав трохи блідий, – якщо ти зараз мені не вляжешся на одному місці, я буду злий

– Та всьо-всьо, – я підняла руки, – я сиджу, не рипаюся, і мені вже краще

– Не вірю

Поруч засміялася Неса:

– Ви двоє такі милі, тільки зараз помітила

– А як ти? – я поглянула на її ногу, штани на якій були брудні і потріпані, – болить? 

– Та ні. Лише подряпини. Якщо вже ранитися, то я звикла до чогось серйознішого

Неса знизала плечима. Вона не жартує. Я згадала рану, яку лишив їй скелет. Порівняно з тим це справді подряпина. Неприємно, звісно, але й не смертельно. Думаю, в неї ще таких шрамів під одягом багато

Ми сиділи серед натовпу та машин і дивилися з далеку на фігури рятувальників. Вони досі обшукували територію. Так, всі навколо відбулися лише переляком і кількома забоями. Ми були у найгіршій позиції, а все одно вибралися живими. Просиділи б в тій імпровізованій в'язниці ще хвилин п'ять, і це був би кінець. Ще раз пощастило? Аж не вірилося у так багато випадкових збігів. Але хотілося вірити

Тож я й далі спостерігала за чоловіками та жінками у формі, з легкістю чуючи їхні діалоги. Це не підслуховування. По-перше, вони й розмовляли нетихо, а по-друге, я не сильно могла з тим впоратися. Та й нехай. Поки вони кричать, що всюди чисто, було непогано.

Ми просто сиділи і говорили деякий час. Тиша інколи хороший засіб, але силу голосу теж не можна опускати. Нехай він хриплий і зірваний. Навіть так наші голоси були найкрасивішими у світі

 А потім помітила, що Неса вже деякий час не зронила ні слова. Я обернулася до дівчини. Може, вона заснула? Але ні. Вона не дивилася в наш бік, натомість свердлила точку в провулку неподалік.

– Все нормально?

Неса озирнулася, перевіряючи, чи нас хтось слухає. Як би сказали рятувальники, все чисто.  Джек і Ріонові батьки перемовляли з іншими людьми доволі далеко. Ніби спеціально дали нам простір прийти в себе, поки не задушили до смерті в обіймах. Тож говорити можна вільно.

Заспокоївшись, дівчина стиха пояснила:

– Бачите той силует у провулку?

Ота сумнівна легкість, яка левітувала у тілі хвилину тому, зникла. Я примружилася, вдивляючись туди. Спершу нічого не помітила. Через світло фар все просто злилося в одну картинку. Зору потрібен був певний час звикнути до освітлення. Але зрештою Неса мала рацію. Там хтось був.

Ріон хотів підійти кілька кроків ближче, але я простягнула руку, затримавши його чомусь. Ніби й нічого поганого, але мені це не подобалося. Хлопець розумів мій настрій:

– Він не виглядає сильно переляканим, як інші

І справді. Не ворушився, не намагався комусь помогти чи щось таке. Просто стояв і спостерігав з тіні.

Неса відкинула ковдрочку, яку їй дали рятувальники. Я несвідомо зробила те ж саме

– Збожеволіли? Що ви хочете зробити? – запротестував Ріон

–Зловлю його! – кинула дівчина і стрибнула на ноги. Та зразу приглушено скрикнула і зупинилася. Нога боліла. Може це й не було серйозне пошкодження, але бігти воно заважало. Ця спроба не лишилася непомічена. Принаймні точно не постаттю у провулку. Я майже відчувала, як повітря навколо неї напружилося

– Трясця, він зараз втече

– Це тебе не має хвилювати, ти не можеш бігти. Краще ми, -- заспокоїла я

– Таки збожеволіли, – прохрипів Ріон і швидко підкликав двох лікарів

Я переможно усміхнулася, коли хлопець пояснив одному з них, що варто оглянути ногу Неси ще раз, а то вона чогось розболілася. Це зупинить її він необдуманих біганин. Але потім Ріон сказав іншому чоловіку в халаті, що мене перевірити треба теж, бо в мене якась слабкість. Мої очі розширилися

– Чекай, ні..

Ріон швидко присів біля мене, поправляючи ковдру на моїх плечах

– Ти також не можеш бігти. Тому цить. Краще я

І він встав, підморгнувши до мене. А тоді кинувся у провулок, де якраз скрилася постать. Хто б то не був, теж не дурний. Справедливо розцінив цю активність з нашого боку як небезпеку для себе. Але мені зараз стало якось байдуже.

Мене хвилював Ріон

– Зачекай! – крикнула я, але видимість на все мені перекрив білий халат лікаря, який норовив перевірити, чи зі мною все гаразд, – трясця…

Я хотіла відштовхнути його куди подалі і кинутися за Ріоном. Але навіть якби й наважилася таке зробити, я б таки не змогла. Не хотілося визнавати, та хлопець мав рацію. Мені справді  погано. 

Ну і що з того?

Є моменти, коли я дозволяю обдумуванню виграти. Як от зараз. Що, як то насправді не людина? А один з тих, шієкі? А може і людина, але це набагато гірше. Якийсь мутант. Їх ж, виявляється, багато є. Ворог, який тікає в темряву тільки для того, щоб заманити за собою. Якби ж ми побігли разом! Двоє мають більше шансів проти одного. Тим більше я й гадки не маю, чи не ховає темрява провулку ще більше нападників. Гаразд, припустимо, ніхто не хоче битися. Тоді чого він шукав? Дивився на рятувальну операцію, на обгорілі рештки готелю. Обгорілий в біса готель.

У вухах досі трохи відлунював вибух. Щось в середині готелю вийшло з ладу - перша здогадка. Зараз вона мені здалася дурною думкою. Є ж запобіжники, різні системи. Що, як це було сплановано? 

Тоді проти кого?.... нас? Егоїстично так думати, але всі ми егоїсти. І тоді виходить, що Ріон лишився наодинці тим, хто міг вже пробувати його вбити...

– Ірен, стоп-стоп-стоп – наступний потік негативних думок зупинив голос Неси. Дівчина кинула в мене свою ковдру, щоб привернути увагу, – я бачу, що відбувається в твоїй голові. Ти зараз його в думках в вб’єш, і поховаєш. Але все гаразд! Він вийде звідти. Цілий