Розділ 7.1

Через розмови й емоції я не зразу помітила, як ми прийшли. Зупинилася, тільки коли Ріон притримав мене,киваючи на знайомий готель. Будівля якимось чином виросла просто біля мене. Цей старовинний готель виглядав як дуже безпечний прихисток. Майже чимось нагадував дім. Особливо після лабіринтів вулиць, на яких ти гіпотетично і практично можеш померти. Я вже тягнулася подумки до дивана навпроти вікна.

–  Бачу знайомі фігури, – прокоментував Ріон, вказуючи кудись наперед. На вулиці стояли всі наші. Звісно, вони також не могли просто сидіти в готелі і мали б десь гуляти.

Незамітно пробратися в готель не вийде, бо Джек вже нас вже помітив і махав рукою з ентузіазмом. Я помахала у відповідь. Лишалось сподіватися, що коли підійдем блище, не буде багато питань про наші нічні гуляння.

– Тут гарне місце, – прокоментувала Неса, трішки насторожено дивлячись на фігури наших батьків, що наближалися. Напевне, вона не хотіла знайомитися з ще більшими кількостями людей. Своє завдання вона вже зробила, привівши нас живими,–не затримую вас. Бувайте

– Гарної ночі, – відповіла їй я.

Напевне. Напевне я це відповіла. Принаймні хотіла відповісти. І не змогла.

Час раптово зупинився. Я дивися у радісні очі Джека, який вже був достатньо близько. Поруч стояв Ріон, стомлено спирався на моє плече. Неса навіть не встигла цілком обернутися, щоб піти. Я бачила це все у сповільненій зйомці: хтось просто натиснув на паузу. А тоді ж час почав здаватися занадто швидким.

Вибух. Логіка підказувала, що раптовий спалах був швидше за оглушливий звук, але важко сказати напевне. Все перекрив шок. Мене кинуло на землю, я ледве встигла виставити наперед руки, щоб закрити обличчя. Це повинно було помогти, та я все рівно відчула смак крові. Поруч впав Ріон. Я відчула, як мене притисло. Перша думка: жах, мене завалює. Лише потім здогадалася, що це його руки притягнули мене блище. Трясця, він сам же мав бути повністю відкритий... Хто про тебе потурбується? 

Десь біля нас мала б бути Неса, вона не встигла відійти.Я просто знала: ми троє в близько. Але що і як не розрізняла. Я мало що розрізняла взагалі.

Над головою - свист і гуркіт, десь далеко крики. Поруч приземлився уламок стіни. Готель валився.

А головне: нічого не можна було зробити. Я відчувала себе безсилою. Навіть не потрібно було піднімати голови, щоб зрозуміти, що стіна готелю впаде просто на нас.

 Все, що лишалося, -  притиснулася до Ріона сильніше. Чи зможу я його відштовхнути в останню мить? Ні, я не достатньо сильна, щоб виштовхати його за межі небезпеки. Де взагалі ця небезпека тут закінчується? Гадки не маю. Тож я лише зсунулася так, щоб стіна завдала нам обом однакового удару, а не він забрав всю його  силу.

Зрештою, Ріон теж розумів, що це кінець. Я б могла сконцентруватися на одній важливій думці: вижити. Але як? Нам залишалося тільки чекати удару

І він стався. Правда замість смертельної ваги уламків, я почула гуркіт того, як вони падали навколо. Так небезпечно близько, біля самої голови. У легенях відчувалася пилюка, і я досі не могла навіть відкрити очі. Якщо не великий уламок, то малі попадуть туди. А очі і так вже пекли. Ще один удар, і ще. Все ближче.

Трясця

Якщо воно має впасти на нас, то чому не падає вже? Чому ніби відтягує цю мить, заставляючи нас тріпатися кожної секунди?

Минуло кілька довгих, наповнених страху секунд, і звук дав знати: обвал закінчився. Десь далеко і близько водночас досі залишилися звуки машин, крики людей. Стін, які падають, вже не чути...Ми живі

Але у пасці уламків.

Треба було знову навчитися користуватися занімілими кінцівками, і лиш тоді я могла хоч трохи привстати. На щастя, наша пастка була достатньо простора для такого ходу. Мене боліла спина, весь час притинута до землі, але це виявилося останнім вартим зараз уваги. 

– Ріоне! – хоч  як я старалася пом'якшити удар для нас обох, мене не зачепило. Чи означає це, що і з Ріоном все гаразд?.. Але якраз він міг поранитися– Ріоне, ти як!?

Він відкашлявся від пилу. Очі ще привикали до темряви, тож звук став мені надійним джерелом інформації. Як мініум: де точно знаходиться хлопець. Він теж привстав, як і я.

У темряві його очей не розгледиш,  але я точно знала, що там подив. Бо ми ще живі. Весь здоровий глузд підказував, що так би бути не мало.

– Я в нормі..

– Певен? Ніде не поранений?

Ріон трохи посіпався, намагаючись повернути до тіла всі свої чуття, що були відібрані шоком.

– Дивно, але наче ні. А ти як?

– Завдяки тобі тоже гаразд, -- тоді інше розуміння, -- Неса? Неса?!

– Я тут-тут

Я не зразу розгледіла її силует, але стало краще, коли вона також випрямилася. Ненадовго. Дівчину чомусь зразу опустилася назад

– Ногу притисло.. Ні, все гаразд. Камінь невеликий, я його скину з себе.

Їй справді вдалося це зробити самій, навіть якщо ми вже обережно пересувалися, щоб допомогти. Схоже, камінь справді був невеликий. Мені трохи відлягло від серця. Всі були майже без пошкоджень. Лише подряпини. І страх. Що, в біса, щойно відбулося?

– Мені здається, – Ріон віддихувався від пилюки, якої набралося повні легені у кожного, – нам неймовірно пощастило.

Це правда. Ми давно вже мали би бути розчавлені. Що більше я оглядала нашу імпровізовану в’язницю, то більше втрачала віри в те, що наша удача не проживе довго. Кожен уламок навколо, здається, тримається на чесному слові, а будь який недбалий рух здатен обвалити все.

Навіть більше: я вже не бачила жодних причин, чому наша в'язниця взагалі стоїть. Камені майже не підпирали одне одного. Скоріше навпаки, за законами логіки, тиснути масами одне на одного так, що мали б завалити. Але конструкція трималася, і я була не проти. Неважливо як, головне: скільки ще часу.  І як звідси вибратися

Шок, який спершу послабив усе, що діялося зовні, потрохи слабшав. Тож й почулися голоси. Вони скандували наші імена