Розділ 6.3

– Це надовго, – Зен здався і взяв печива й собі, спостерігаючи за сценою. Легко його зрозуміти. На зміну виразів наших облич можна було дивитися як на кіно.

– Мутанти? Себто…

– Краще покажу. Погляньте

Неса встала і обернулася до нас спиною.

Я не давала волі своєму мозку, бо зараз він почне малювати якісь страшні картини. Чи можна за це його винити? Ні, він досі не впевнений, куди розсортувати той спогад із кровожерливими іклами біля шиї Ріона. Тож лишалося лише спостерігати. Одяг Неси лишав частину спини відкритою, якраз достатньо, щоб показати сторонньому оку малюнок на шкірі. Я не могла розібрати, що то, але виглядало на якусь довге руків'я. Можливо це через те, що щось забагато гострих предметів я бачила цими останніми днями.

– Схоже на тату, – замітив Ріон

– Майже, – погодилася дівчина, – але воно трохи краще

Тоді вона знову повернулася обличчям до нас. Спершу нічого не відбувалося, та потім я помітила, як срібна витончена річ зблиснула з-за її плеча. Отже,, моє сприйняття не помилилося: на спині таки руків'я. Як вона опинилася позаду, Неса вхопила її рукою і різким звуком витягнула клинок. Я не мала з чим порівняти, але, здається, саме з таким звуком витягають меч з піхов. Тепер він блистів у її руці.

Срібний, витончений, неначе з потойбіччя, прикрашений такою ж сріблястою вирізьбленою квіткою посередині між держалном і лезом. А ще він разюче нагадував те, що проштрикнуло око скелета тоді на вулиці.

Ми з Ріоном перезирнулися і повільно встали на рівні ноги.

– Свята Земля… Це..

– Моя мутація, – кивнула Неса

– І ти щойно це витягла.., – я намагалася підібрати краще слова, – з себе?

Бажання виявилось занадто сильним, щоб його побороти. Тож я обійшла дівчину і глянула на її спину. Секунду тому там було тату, тепер, тільки виднівся червонуватий, ніби пропалений контур. Обриси меча, що тепер вона стискала у руках.

– Якось так, – вона засміялася. На нас було справді весело дивитися.

Дівчина ще трохи покрутила зброю в руках і потім одним рухом закинула її поза плечі. Меч прослизнув крізь шкіру і цілком зник з рук

– І це… тебе не болить?

–Вже ні, - вона заперечно похитала головою, - Коли витягаєш і ставиш назад є, звісно, дивне відчуття. Проколюю шкіру, по суті. В перший раз було багато крові... Але я до того звикла. Тепер майже нічого не відчуваю. Це тату, як ви кажете, вже частина мене. Без нього було би порожньо.

Я намагалася зачепитися за щось враженим поглядом і натрапила на Зена. Той і на лиці не змінився, але цього варто очікувати. Йому ж, певне, доводилося бачити таке не раз і не два.

– Не дивись так, – відрізав хлопець

– Умгу, марна трата часу. Він не покаже, – підтвердила Неса

– То Зен також мутант? – запитав Ріон

– Чесно? Гадки не маю, – зізналася дівчина, – я ніколи не бачила його здібності.

Перша здогадка: під пов’язкою на оці в нього щось сховане. Може, також татуювання? Чи там взагалі нічого нема? Та Зен не зробив ні найменшою спроби, щоб це якось підтвердити чи спростувати. Як сказала Неса, марна трата часу.

В той час дівчина обернулася від нього до нас з Ріоном. Я відчула на собі її прискіпливий погляд, який наче щось шукав у наших обличчях. І напевне, не знайшов

– Воу, – вихопилося у неї, – ви такі… невимушені? Ні ну звісно, ви здивовані і все таке...але  наче й не перед вами ось щойно діставали зброю з-під шкіри

Он воно як. Ну, можна було б здогадатися.

Вона очікувала побачити ошелешені обличчя. Скоріш за все, налякані, на яких би застигло здивування або недовіра. Загалом, будь-яку нормальну реакцію на ненормальні речі. Чесно кажучи, від себе я очікувала того самого. Думала, що може навіть скрикну. Але як тільки побачила мутацію, всі такі емоції втихомирилися 

Ні я, ні Ріон їм не подарували шоу

– Ні просто, – Ріон затнувся, підбираючи слово, – як би сказати...ми очікували чогось такого

– Очікували?!

– Та, - Ріон знизав плечима, - нас чуть не проколов скелет, ледве не загриз кінь з іклами, а сюди нас вели дивні пухнасті істоти. Те, що у світі існують якісь мутанти із здібностями здавалося цілком логічним продовженням цього ланцюжка

– Думаю, ми були б навіть розчаровані, якби ти сказала, що звичайна людина, – замітила я, розтираючи затерплу від сидіння ногу. І це була чистісінька правда.

Тут кімнатою роздався сміх. Це був голос Зена. Він здався такий незвичний у такому репертуарі, що через нього я здивувалася більше.

Зен видавався задоволений нашою відповіддю

– Це ж треба. А вони і справді цікаві

Мені не сподобалося, як він говорив: наче за речі якісь. Але інколи змовчати - хороше рішення.  Принаймні він не підозрює нас більше у чомусь, на тому поки досить

Ми б поговорили ще. Я справді хотіла.  Адже на язиці і в думках було ще так багато. Як мінімум, розпитати про це місце, ці максимально обжиті підземелля і безліч інших речей, але Ріон дещо згадав.

– Хтось тут знає, котра година? – від цього питання трохи похололо. Нас не будуть сварити за те, що пізно прийдемо додому.Але можемо отримати багато запитань, а на них відповідей ми не маємо.

Зен ліниво, спеціально повільно піднявся з крісла і поглянув недбало кудись вглиб коридору.  Там десь на стіні мав висіти годинник. Чому б його не перевісити в якесь більш доступне місце? Та це неважливо

– Північ, – повідомив він

– Вам вже треба йти? – зрозуміла Неса. Вона виглядала трішки розчарованою. Ми, напевне, десь так само. 

– Та пасувало би, – підтвердив Ріон, – тільки от… я не впевнений, куди нам треба йти.

Він поглянув на мене, я лиш заперечно похитала головою. Ми хоч і намагалися запам’ятати шлях, але вдалося це несильно.

Раптом я зрозуміла, що це чудова нагода, щоб розібратися з нами. Самі, у невідомому місці, а без допомоги не дійдемо назад. Але, на щастя, ні Неса, ні Зен не виглядали як такі, що скористаються цією нагодою. Це додавало бали до їхньої карми