Розділ 6.2

Насправді, це не видавалося складним. Нам мало було що протиставити їм. А вони, як вже самі демонстрували, можуть битися, та ще й з гострими предметами.

Та врешті це сталося: ми пішли до місця, яке Зен не хотів відкривати. Виявилося, воно недалеко від розваленої зали для танців. Майже сусідня вулиця. Спершу я думала, що це має бути їхній дім чи щось таке. Але як тільки ми зупинилися перед будівлею, така здогадка відпала.  На мене дивився ще один з покинутих будинків, хоча, можливо, в трохи кращому стані. Як мінімум, тут були всі стіни цілі. Лише на першому поверсі, але це вже щось. А ще кілька вікон досі зберігало у собі скло, деколи у вигляді невеличких вітражів. Але, як і схожі приміщення навколо, будівля не виглядала як щось придатнe для життя. 

Неса із Зеном, який вже вирішив змиритися з словом дівчини, повели нас саме туди

Всередині було темно. Світло через напіврозбиті вікна надходило небагато, скоріше тому, що це був вечір. Я змогла роздивитися залу, в яку ми зайшли, і вона мені разюче нагадала ту руїну, звідки ми вийшли. Приблизно такий же принцип побудови: посередині найбільша кімната, її і можна назвати залом, а по боках вже менші приміщення і проходи. Правда, інтер’єр тут був інший. Жодних колон посередині, зате справжні аркади з боків. І вони там неабияк пасували. Замість маленьких кімнаток по периметру, тут були відокремлені арками коридори, кожен з них закінчувався сходами. Як я зрозуміла, на балкони другого поверху.

Я б тут жила. Не було б так багато розбитого скла, куп каменю на розтріснутій керамічній підлозі чи духу руїни, то точно б жила. Навколо під пилом спало безліч деталей, які кортіло розглянути. Та не вдалося. І не тільки через брак яскравого світла, а й тому що наші поводирі, які бачили це місце безліч разів, не надто зупинялися.

Натомість вони повели нас до однієї з аркад, в просторий коридор. Куди ж, до сходів? Хочуть показати нам це місце з висоти другохо поверху? Та ми направилася не зовсім туди, а до старої шафи. Вона важко спиралася на кам'яну основу сходів, ніби вік уже нагадував про своє.

Я подивилася на Ріона, бо щось дуже мені це нагадувало. Хотіла знати, чи йому теж. З його погляду зрозуміла: так. Ці тижні стосунки з шафами в нас своєрідні. Доказ однієї такої зустрічі зараз спокійно спочиває у Ріоновому рюкзаку, ділячи цю свою в’язницю із фото гігантського скелета.

Перед шафою ми зупинилися. Я підійшла ближче, щоб роздивитися. Тепер така дія не була дуже важкою, бо під вікном на вулиці стояв ліхтар. Дивно, що деякі з них ще працюють тут. Його не надто здорове світло пробивалося через запилюжені уламки скла всередину. Отож, шафа. Стара і побита життям, але колись вона мала красувати око мешканців. Переді мною дверцята з дерева, різьблені так, що це скоріше виглядало як витвір мистецтва, аніж просто меблі.

– І що тепер? – почула запитання Ріона позаду

Зен хмикнув, і я здивувалася, що він утримався від якогось іншого коментаря. Натомість заговорила Неса

–Читали про Нарнію? – вихопився її задоволений голос, ніби вона вже давно хотіла це сказати, але ніяк не було нагоди

– Та ну, – я здивовано обернулася до неї. Бо ми читали. І про Нарнію, і про прохід до неї, захований серед зимових курток. Але ж не може бути?..

Виявилося, може. Довелося визнати, що спершу важко щось розгледіти всередині шафи. Лиш полиці, на них розбитий посуд, інколи цілі чашки. Але нам поблажливо дали трохи часу, і зрештою Ріон першим помітив, що одна з дерев’яних дощок прилягає якось не так. Можна з легкістю звинуватити старість, і пройти повз таку дрібницю. Але не тоді, коли знаєш, що тут щось заховано. Ріон не помилився, бо Зен недбало штовхнув ту полицю, і задня стінка шафи безшумно зсунулася з свого звичного місця.

Довговолосий хлопець штовхав далі, поки не відкрився темний кам’яний прохід

– Після вас, – насмішкувато кинув він

– Та ну, – цього разу це вже був вигук Ріона, я трималася, – звідки нам знати, що там безпечно?

Наперед вийшла Неса, наполовину запхавшись у прохід. Пролунав глухий звук, ніби хтось опустив важіль чи щось таке. Але отвір у стіні шафи був не настільки великий, щоб ми могли розгледіти, що відбувається внизу. Лиш коли дівчина відхилилася назад, я побачила, що сталося. Весь прохід, а він був некоротким, сяяв приглушеним жовтим світлом. Вина тому: безліч гірлянд, розвішених на нерівностях стін. Хвилину тому там видавалося страшно. Зараз же все легенько миготіло.

– Повітите, коли скажу, що цю красу Зен зробив? – зблиснула очима Неса

– Ні, – їй хором відповіли троє голосів, включно із Зеновим

– Та добре, добре. Не він

Ми спускалися шеренгою. Як мінімум тому, що вдвох на цих вузьких сходах не розійдешся. Світло гірлянд прикрасило оте дивне відчуття, як тільки я побачила чорну діру у стіні шафи. Тепер вона була хоча б не чорна. 

Але світилам не вдалося приховати первинний вигляд цієї печери. Скоріше навпаки: можна було розгледіти кожну тріщину на камені. Чи то були не тріщини? Скоріше нагадували якісь системи ліній, може навіть вирізьбленні в камені малюнки. Та зупиниться і розгледіти зараз я не хотіла.

Натомість краще було б вже спуститися донизу, хоч я гадки не мала, чи це закінчиться нормально, чи ні.

Що очікувала побачити внизу? Не впевнена. Зараз побачу. Лишилося лише завернути за ріг, ніби спеціально там поставлений, щоб не відкривати всю картину зразу. 

А тоді я справді здивувалася. Бо такого точно не чекала. Ми покинули руйни вверху, щоб знайти справжній дім під ними.

Перше, що зустріло нас - кімната. Неважко здогадатися, що вона повторювала обриси своєї сестри з поверхні.  Зала, майже така, з якої ми прийшли. Теж арки, теж переходи і багато дверей. Правда, по їх кількості здалося, що це підземелля тягнеться довше за будинок, під яким воно знаходиться. 

Чи не занадто грубо називати це місце підземеллям? Асоціації з цим словом – це якісь сирі кам’яні проходи, з яких скрапує вона і тече невеликими рукавами по нерівній гострій підлозі. Щось на кшталт цього.Себто зовсім не те, що постало перед очима. Це місце виглядало не просто не покинутим. Навпаки: домом, за яким доглядають і в якому затишно знаходитися.  Навіть просто дивитися на нього: око заспокоювало м’яку світло від ламп, що відбивалося від світло-шоколадних стін.