Розділ 6.1

Ми перезирнулися здивовано. Здається, сама доля підкинула провідника. Хоча ніде правди діти, я б воліла йти далі за пухнастими істотами, аніж за ним. Але це була людина, і сам факт відкривав багато можливостей. Банальну змогу розпитати щось чи поговорити, наприклад.

Розуміння прийшло доволі швидко: навряд чи цей хлопець сильно піддаватиметься розпитуванням. Можна було б спробувати. Спробувати йти за повним незнайомцем з ножами у місці, де повсюди чигають монстри? Так, так саме це ми й хотіли зробити.

Рішення забрало кілька хвилин,перш ніж ми з Ріоном одночасно ступили у провулок. Ще хвилину зайняло те, що хлопець пропускав мене наперед, бо хід виявився занадто вузьким, щоб йти по ньому пліч-о-пліч. Іншими словами, достатньо часу передумати. Але ми цього не зробили. Лиш тоді хлопець у дредах кивнув, і ця вервечка рушила вперед. Кудись.

Тільки коли за плечима вже лежала певна відстань, я вирішила все таки спитатися: куди.

 Це не те що б було великою загадкою, але ця незручна тиша трохи давила на вуха. Буквально. Бо хоч я й чула кроки та дихання обох моїх супутників, все інше наче завмерло. Мій слух це сприймав не дуже добре.

– То куди ми йдемо? – гукнула я в спину хлопця попереду

– Вперед, – хмикнув він трохи приглушено. Це ж треба, він уже звучить стомленим від моїх запитань, хоч я поставила лише одне. 

– Насправді ми щойно звернули вліво, а це вже не зовсім вперед, – замітив Ріон. Його голос розрядив обстановку, принамні для мене

– Аргумент, -- незнайомець затих, --Ми йдемо до місця, де ви можете зустріти ту дівчину. Несу. Вам є багато про що поговорити. Думаю, усім нам

Я кивнула, хоч він попереду і не міг бачити. Отож її звати Неса. 

А ще відчула, що ця відповідь прозвучала скоріше тому, що в розмову втрутився Ріон. Інформація не те щоб здивувала. Наш довговолосий поводир досі злився на мене. Винити його я не могла. Але мені чомусь не було шкода за те, що я зробила. Не тоді, коли я побачила світлі очі тварини, що тікала геть.

Шкода було лиш тому, що це не надто гарна подяка за порятунок.

Довелося трішки поборотися з внутрішньою гордістю, та я все ж приступила до хлопця блище. Тоді невпевнено торкнулася плеча, на що він лише невдоволено покосив на мене очі

– Гей...

– Так? -- щось від цього тону і казати нічого не хочеться

– Я хотіла вибачитися. За те, що так підіпхалася під твою зброю. І навіть нормально не подякувала, що врятував.

На це хлопець лише стомлено зітхнув. Наче не вперше йому мати справу з людьми, які спочатку щось роблять, а потім думають і вибачються. Це рознервувало мене. Гаразд, можливо я справді обдумувала цей вчинок лише зараз. Але це не означає, що я завжди дію так! Тоді контроль справді був утрачений на мить. Я просто раптом опинилася на кілька кроків попереду, зупиняючи його від останнього удару. 

Нехай звучить геть неправдоподібно, але саме так і було. Побачити себе там я була така ж здивована, як він. Тож не треба зараз так театрально зітхати, ніби я у чомусь винна.

Я вже хотіла випалити це йому в обличчя. Теж дивно: зазвичай обираю мовчати, коли щось нервує. Може, і зараз так зробити?  Просто вернутися на своє місця і вже не намагатися поговорити. Вже хотіла здійснити задум, коли він врешті щось сказав.

– Гаразд. Все гаразд, просто не роби так більше

Оце й усе? Дуже щедро на слова.

Але зробилося легше,залишалося лиш продовжити свій шлях. Невидима пелена знервованості ніби розвіялась, хоча б трохи

Вулиця стала ширшою, ми з Ріоном тепер могли йти поруч. Час від часу ми штовхали одне одного під бік і вказували на різні речі навколо. Отам перед будинком стояла статуя ангела з відломленим крилом, там повалене дерево. Я натрапила поглядом на дивний вітраж, збережений напевне ще з давніх віків. Ці скельця колись мали бути кольоровими, та зараз, особливо вечором, важко розібрати. Я лише намагалася запам'ятати форму. Бо це були орієнтири. На щастя, їх розкидано тут немало.

В сучасних Апеллах ситуація склалась дивно: старовинні будинки, як наш готель, були хоч і не рідкістю, але й не нормою. Тут же кожна будівля наче застигла в часі.

Хлопець з дредами не був дуже охочий до розмови. Але зараз, коли напруга впала, я й не сильно проти. Єдине, що ми дізналися, – його звати Зен. Що ж, це вже можна назвати успіхом. Ім’я йому пасувало, воно походило від тої самої стародавньою мови, за якою ми назвали Саєра. Корінь “зен” означав стіна. Я не могла придумати кращого імені для такої людини як він

Думка про Саєра несподівано вразила мене. Саєр був чимось таки буденним і звичним. Наш невеликий домашній павучок, що бігає залитою сонцем кімнатою Ріона, поки ми щось читаємо, граємо в карти чи плетемо. Просто живемо наше звичайне життя. Це було..так давно

І чому я згадою про нього так, наче той етап життя вже пройшов і не вернеться? Звичні дні справді наче прагнули залишитися в минулому. Зараз почалося якель інше життя. Для нього більш звичним виявилося ходити моторошними провулками закинутого міста за Зеном, у якого з-за пояса визирали ножі. Для чого? Щоб зустрітися з дівчиною, яка хотіла нам стерти пам’ять. І це після того, як ми разів зо два опинилися у смертельній небезпеці.

Дні зараз було далекими від залитої сонцем Ріонової кімнати. І це відчуття, можливо, його називають ностальгією, боляче мені залило серце.

Я стиснула руку Ріона, на що той співчутливо й розуміюче поглянув на мене. Конкретно зараз він не міг знати, про що я думаю. Але все рівно поглянув співчутливо і розуміюче. 

Так ми й йшли, блукаючи лабіринтами вулиць. Чи скоріше, блукали би, якби нас тут було тільки двоє.Але Зен точно знав, куди йде, бо не вагався на жодному повороті. Не дивно. Він тут не вперше, на відміну від нас.

Та зрештою ми зупинилися, і я здивувалася. Проста вулиця. Вона мало чим відрізнялася від попередньої, і я не думаю, що сильно різнилася з наступною. Та Зен твердо став на місці. Отже, ми нарешті прийшли до нашого пункту призначення?