Розділ 5.4

Тільки тепер, коли він став центром уваги всіх присутніх, то повільно опустив її. Без жодного остраху. Рука навіть не трусилася. На обличчі -- лиш холодний спокій, якщо не нудьга.

– Гей, гей, конячко, – цей голос був ледь не насмішкуватий, – не гоже так на людей кидатися.

Хлопець так само спокійно пройшов вперед, ставши між хижаком і нами. По суті, жертвами. І тоді я помітила, як за спиною його рука стискає другий клинок. Він розумів, точно розумів, що перед ним дика істота. Його голос і жести були спокійними, та небезпеку він усвідомлював краще за нас. А може, просто перестраховувався.

Кінь вдарив землю копитами ще раз. Він вже не гарчав так, як тоді до нас двох, але з пащі далі виривалися загрозливі звуки.

Здається, його темпер розігрався. Звір почав неспокійно ходити перед нами, наче вибираючи, з якого боку краще напасти, щоб завдати удару всім трьом одночасно.

Я побачила, як хлопець попереду кивком голови наказав нам стати за спину. Правда зміст усвідомила лиш тоді, коли Ріон притяг мене ближче. Його рука відразу знайшла мою і стиснула. Я не розуміла, наскільки мені страшно. Ось ми, перед монстром, і неясно, що воно зараз зробить. Але постать прямо переді мною, набагато ближче до звіра, просто непорушно стояла, наче чекала на автобус. Така байдужість не могла не заспокоїти. Або ж він навмисне давав ілюзію того примарного спокою. Як би не було, я була рада будь-чому.

А тоді кінь кинувся просто на нас. Він вже не міг чекати. Хлопець попереду відступив назад, захищаючись. Мене потягнув вбік Ріон, щоб я не врізалася в нього. А мені лише лишалося дивуватися, де зникли вся моя реакція і гострі відчуття, зазвичай десь присутні. Якби не Ріон, я б довго не протягнула.

Монстр був швидкий. Момент, як він риком зірвався з місця - мерехтіння, так швидко він відбувся. Але реакція незнайомця не відставала. Коли поглянула вгору, то кінь стояв навпроти хлопця, а з його боку скапувала кров. Вона була чорна, як і грива тварини. Воно поранене, і то серйозно.

Незнайомець тримав у вже витягнутій руці закривавлене лезо. Покрите чорною рідиною, воно видавалося якимось сюром. 

Кінь знову видав гарчання, але тепер воно здавалося іншим.

Наче рана, отакий раптовий біль, вгамували його. Звір дивився на чорну калюжу під копитами, мотаючи загрозливою мордою. Чи може...налякано? Я бачила, як з очей зникла біла облуда і натомість там кліпали великі чорні зіниці. Кінь далі бив копитами об землю, кожен раз ріжучи мені цим вуха.Але, як і той рик, це було по-іншому. 

Мені здалося, наче він хоче струсити з них свою кров, забратися подалі від власної рани. І це не вкладалося в голові з образом монстра. Тож я просто дивилася на ці відчайдушні спроби, поки мене сіпав Ріон, голос якого долітав ніби здалека. 

Слух повністю сконцентрувався на істоті, затіняючи всі інше. Тоді, наче в сповільненій зйомці: незнайомець замахується ножем. Зараз він його кине, цілиться просто в серце. І влучить. Я знала, що влучить. Просто в цю істоту, яка боїться власної крові. Ні… воно вже не завдасть нам шкоди. Невже ви не бачите? Ні. Не треба!

Сама не зрозуміла, що викрикнула останні два слова вголос. А тоді вирвалася від Ріона, кинувшись до незнайомця. Отямилася лише, коли з усієї сили вхопилася за його руку з ножем, щоб той його не кинув

– що ти..?!

Цей здивований оклик досяг мене раптово, як і всі інші звуки, що знову налинули на мене. Я отямилася. З ними повернулися і запахи, і раптовий вітер, який забив дихання. Але найбільше я звернула увагу на цокання копит. Кінь тікав: кинувся до кінця вулиці, як тільки я зупинила удар. І тільки краплі крові вели за ним, як він забіг за ріг.

Стало тихо. Я відпустила руку незнайомця, дивлячись на неї. Що я зробила? Як? Я ж навіть не планувала цього.. Я не мала на думці.. Як так взагалі сталося...

– Ірен! – голос Ріона, який до цього звучав здалеку, опинився незвично близько.

Хлопець повернув мене обличчя до себе, оглядаючи з ніг до голови. На його обличчі - хвилювання. Він дивився, чи я в порядку. Якщо й кінь не міг мене зачепити з тої відстані, то, може, ніж, під який я так кинулася, щось подряпав. Але ні.Здавалося, все гаразд. 

Хлопець тримав мене за плечі, обережно стискаючи їх

– Ти як?

–Я не знаю.. Я просто..

– Божевільна! – гаркнув незнайомець, від чого я ледь тріпнулася. Хлопець вже не виглядав таким спокійним. Через цю, здавалося б, ідеальну маску, тепер проступало роздратування. Якщо й не гнів, перемішаний з здивуванням, – про що ти взагалі думала?

Я не знала. Про те, що кінь не зашкодить? Звідки я могла бути впевнена? Аж настільки, щоб раптом зупинити лезо?

– Тобі пощастило, що та тварина втекла, – незнайомець знайшов в кишені якийсь клапоть тканини і тепер різко витирав ним чорну кров з леза. Мені здалося, йому треба зайняти чимось руки, щоб не кинути зброю раптом у мене, – уявляєш, що було б, якби не втекла? Або якби я кинув цей клятий ніж, а там ти

– Гей, досить, – підвищив голос Ріон, – все обійшлося. Ми живі

– Уже точно не через цю дурну витівку

Я не знала, що на це сказати. Просто дивилася, як хлопець засуває один з ножів у фуляр і йде по другий. Той досі стирчав у камінні у стіні, чекав на власника. Без небезпечно ситуації довкола хлопця можна було добре роздивитися. Хоч і небагато видно.

 Різкі риси, на одному оці зяє чорна діра. Пройшло трохи часу, щоб зрозуміти, що це пов'язка. А ще впадало у вічі його волосся. Довгі дреди, зібрані у хвіст. Колір був незвичний, але у напівпотемку важко розібрати. Темно-червоний? Вишневий

 Я повинна була трохи заспокоїтися. щоб почати говорити

– Вибач.. Вибачте ви обоє, я не знаю, що на мене найшло. Це могло справді закінчитися погано, – ледве змогла знайти свій голос десь серед інших емоцій, що вирували всередині

– Звісно, що могло, – незнайомий парубок зітхнув роздратовано, і тоді підняв погляд на нас, – гаразд, годі вже. Ти правий, ми живі.