Розділ 5.3

Та дівчина намагалася вирвати мене з світу, в який я тільки-но занурилася. З того, де легенди стають реальністю, а по вулицях ходять монстри ночами 

Можливо, так стало би краще.

Принаймні легше. Не треба б хвилюватися за незрозумілих чудовиськ. Чи просто малих чорних істот, що наче й милі, але все рівно вибиваються із звичної для мене картинки світу. Не треба було би возитися із старою книгою з моторошними фото. Не треба б гнатися за примарами серед книг й історій, щоб зрозуміти, що відбувається.

 Солодке й освіжаюче забуття.

Але що це ж означає....Забути про смерть мами теж? Так і ніколи не дізнатися хто чи що її вбило?

Таке мені не підходило. І тому треба було щось робити

Найперше – поспати. Щоб не було в тому флакончику, дещо воно таки зробило: сильно розморило. На щастя, нічого більше. Це виявилося навіть добре,бо без того туману ні я, ні Ріон нормально б не заснули. 

А так мені вранці, коли відповідала на традиційне Джекове питання, було що казати. Спала міцно, хоч нічого й не снилося. І це цілковита правда. Просто цілу ніч пролежала із чистим чорним квадратом перед собою. Сьогодні мені це не видавалося поганим. 

Але крім цього вранці треба було думати, що робити далі. Не можна сказати, що ця раптова зустріч нічого не дала. Як мінімум, ми тепер знали, що ця дівчина, яка так і не назвала своє ім’я, жива. Єдине, що вдалося вияснити. Все інше давало хіба що ще більше питань. Я до них наче й звикла, але щось мені не подобається та швидкість, з якою вони накопичувалися.

Що в нас було проти питань? Лише здогадки.

– Ті істоти ж проводирі, щось таке? – Ріон відбивав якийсь знайомий ритм по підвіконню, –  таке враження, ніби вона вчора попросила їх привести нас до неї

– Думаєш, ми можемо зробити те ж саме? Отак взяти і попросити

–Думав...Коли ти це повторила, це вже не звучить такою гарною ідеєю, як у мене в голові, –він усміхнувся 

– А мені подобається. Тим більше: буквально не знаю, що робити ще

Я озирнулася. Холодні промені освітлювало кімнату. Навіть мені було неприємно від такої кількості прямого світла, що хотіло наче витіснити все інше з кімнати. А ті істоти, що прикидаються мороком, взагалі виглядали несумісними із таким сонцем.

– Прийдеться знову чекати вечора, – кивнув Ріон

– Цікаво лиш, скільки нам ще вдасться так непомічено вислизати

– Цікаве питання. Не задумуйся над цим, гаразд? Рано чи пізно і так дізнаємося відповідь.

До вечора залишалося ще багато, а плани, складені  Еллою і Тереном, не хотіли чекати. Точніше, це ці двоє не хотіли чекати. Тож нам довелося весь день щось робити. Як не гуляти містом, так фотографуватися на озері чи зазирати у кожну крамницю солодощів( і зрештою не купити звідти нічого).Це тривало доти, поки Джек не сказав, що я щось виглядаю стомлена.

От, він ще раз щось помічає. Тому я відправилася додому швидше, а Ріона затримали ще дещо допомогти у магазині.

Я була впевнена, що він теж втомлений, тільки краще це приховував. Завжди так: то брехати він краще може, то маскуватися. Має і мене навчити

Тож коли я опинилася в квартирі сама, зразу почала вистукувати усі стіни. Вони, ці невеличні істоти, були там. Це ж їхній шурхіт я чую поміж стін? Але не схоже, що вони збиралися вийти на цей відчайдушний стукіт. Навіть те, що сонячне світло вже майже не долітало в квартиру, не помагало. Небесний диск вже хилився до обрію, і я мала надію, що так буде легше їх виманити.

Але для того, щоб когось ( чи щось) виманити, треба мати приманку. На що ловлять малих пухнастих істот? Можливо, у тій книжці щось писало, але вже не згадаю.

Тоді треба згадати, що такого незвичного відбувалося вчора.

Вони з’явилися до нас, щоб привести до тієї дівчини. Це так. Але мав бути якись спусковий гачок. Привід. Щось таке, щоб заставити їх вилізти саме в той момент.

Коли прийшов Ріон, я вже придумала, що робити

***

Ми сиділи за круглим столом, нервово вдивляючись у вогник свічки. Він не горів спокійно, а теліпався з боку в бік, кидаючись в різні напрямки. Можливо, тікав від нашого погляду.

Це було планом. Адже вчора вечором кімната повнилася запахом цієї свічки. Я палила її перед сном, щоб легше спати. Це міг бути лише збіг. І що довше я вдивлялася в полум’я, то більше переконувалася, що, певне, таки збіг. 

Двоє статичних скульптур сиділи близько одне до одного. За плечима – куток кімнати, на обличчях – тепло від свічки. Не хотілося озиратися, щоб побачити там пустоту і розчаруватися. Але відтягувати не мало сенсу. Ми майже синхронно кліпнули і невпевнено повернули наші голови назад.

Там на стіні розтеклася велика чорна пляма живого мороку. Хлопець аж засміявся: він вірив у дієвість задуманого так же мало, як і я

– Чесне слово, Ірен, ти геній

– Знаю, сонце

Зволікати не було бажання, хоч і спішити теж не хотілося. Ще злякаємо їх. Але ні, істоти, вибравшись із стін, посипалися по підлозі. Лишалося спостерігати, як вони долали останні метри, щоб почати дряпатися на одяг. Ріон підняв одного з них на руки, і спершу збентежено поглянув на мене, а потім на нього

– Ну що ж...ем...нам потрібна ваша допомога сьогодні.

На вулиці було холодно, але що ще очікувати від зимових вечорів.

Я не знала, чи вони нас зрозуміли. Головне те, що кудись таки вели. Схема вимальовувалася приблизно така ж, як і минулого разу: як відчуємо щось недобре - треба завертати. На словах все доволі легко. Нп ділі ж? Очевидно, що прийдеться заглибитися у покинуту частину міста. Саме звідти прийшла дівчина.

Там вже важко розібрати, коли ще можна йти, а коли вже треба повертатися. Наче поки не зустрінемося з чимось, доти не розумієш.

До того ще треба було дійти. Зараз же ми пробиралися вулицею, й ці маленькі істоти почувалися набагато вільніше, ніж вчора. Я досі не бачила їх весь час, бо вони зливалися з тінями, але чул– І як вони звучать? – поцікавився Ріон

–Здебільшого просто шурхіт від їхнього хутра. Але інколи це звучить наче якесь, я не знаю…