Розділ 5.2

В кімнаті - темрява, але обриси всіх речей можна розгледіти через вкотре не заслонені штори. Місячне сяйво пробивалося через холодне, ледь замерзле скло і лилося довкола. На все, крім одного кутка в кімнаті. Там панувала сутінь, що розпливлася від стелі майже до підлоги. Наче невелика чорна діра, яка поглинає світло. Якщо я й чула якийсь звук(чи якусь присутність), то саме звідти

Декілька хвилин я не рухалася, і нічого не відбувалося. Лише голова гарячково придумувала варіанти, що це таке і що з тим робити. Та зрештою, досі наче все нормально, тому можна і самій трохи зробити шуму. Так?

Я тихо покликала Ріона. Затихо. Він так же ніколи не прокинеться.

Але натомість хлопець зразу ж розплющив очі і припіднявся на дивані, дивлячись на мене.

Він взагалі спав? 

Не знаючи, що сказати, я просто вказала на куток кімнати, де досі згустком стояла дивна темрява. Ріон промовисто витріщився на стіну. Отже, мені не здається.

Хлопець тихо зісковзнув із дивану, і я, недовго думаючи, зробила те ж саме. Можна було б і сидіти, але це геть незручна поза. А що, як прийдеться бігти? Треба бути на низькому старті. 

Довелося стрепенутися, бо мені не надто сподобалося, як я почала думати. Тим більше зараз ми нікуди не бігли. Навпаки: намагалися повільно підступити до стіни.

Але раптом Ріон виставив наперед руку, зупиняючи мене. Я стукнулася об цю перепону, хоч і стала вже за секунду до того. Щось не так. 

Те, що виглядало як чорна діра, шевелилося. Але поки це виглядало доволі безневинно, тож ми ступили ще крок уперед. Тоді стало видно, що в куті розлилася не суцільна пітьма, а частинами. Багато темних згустків. І кожен з них ворушився.

– Що за?.. – вирвалося у Ріона, коли від темряви відділилося щось  невелике й кругле і покотилося по підлозі. Перше, про що я подумала – це виглядало наче морський їжак. Я навіть ніколи не бачила морських їжаків.

– Воно… живе, – морок у кутку почав все більше розпадатися на цих малих істот, а потім збиратися знову, але вже в іншому місті на стіні.

Ми просто стояли і дивилися, як вони перекочувалися одне через одного. І що з цим робити? Лише відчула, що тепер стало якось не страшно. Напевне тому, що ми підійшли і досі живі, нічого не прагне здерти з нас шкіру.

Чи так здається спочатку

– Чекай-но, тепер воно лізе сюди, – пробурмотів Ріон

Його спина затуляла мені вид, але я могла помітити, як кілька істот покотилися підлогою в нашому напрямку. 

Злякатися? Ні

– Зачекай, – я поставила руку на плече Ріона. Знак, що все гаразд. Напевне. Я підійшла трохи вперед, присівши на зустріч істотам. Щось всередині казало, що тут може бути й помилка і зараз станеться щось жахливе. Але брак часу не дозволив розвивати цю думку. На щастя. А то вона зразу випарувалася, як тільки ці недоморські їжаки торкнулися моєї простягнутої руки.

Вони виявилися м’які і теплі, коли обережно залазили мені на долоні. Вмістилося зразу троє.

Біля мене без зайвих слів на підлогу приземлився Ріон. У нього по дефолту вийшло це зробити у позу лотоса. На його коліна зразу полізли кілька чорних клубків. Чимось схоже на пухнастих маленьких кошенят, що хочуть уваги. Хлопець поглянув на них і погладив одну з істот, раптово засміявшись від того, як наполегливо вони самі лізли до людського тепла. Тоді подивився на мене

– Я… думаю, мені треба трохи пояснень

– Ти ж читав ті самі книги що я, – я осудливо похитала головою

– Припустим

– Дивися, навіть коли ти щось шукаєш, треба звертати увагу й на іншу інфу

– Візьму цю замітку на майбутнє. І ніколи не використаю. Давай, розказуй вже

Я дивилася, як істоти злазили з стіни і розсипалися по кімнаті, час від часу повертаючись до нас, щоб вкотре залізти на коліна чи руки.

– це було в тій синій книжці, де ти вперше прочитав про душі. Я гортала її і натрапила на них. Якась легенда про хлопця, який загубився в лісі. Йому показали шлях невеликі тваринки, яких він навіть не зміг роздивитися в темряві. Потім йшов їхній опис. Чи може малюнок? Не важливо. Щось, через що я їх змогла зараз впізнати. Колись, коли ще існувала Земля, вони показували першим людям, де треба селитися, де джерела води і де найкраща дичина. А от тепер, Землі не стало. Вони почали згадуватися в інших історіях. Як з тим хлопчиком, що загубився

Ріон кивнув, задумливо скидаючи з плечей істоту.

– Вони зовсім не агресивні. Дивно, що і про таких складали історії

Один клубок, здається, намагався видряпатися по його одягу нагору. Не агресивно. Якщо тільки агресією не називаються спроби залоскотати когось своїм довгим хутром. Бідне. Не знає, що Ріон не лоскочеться.

– Тоді два логічні питання. Що вони тут роблять і чому. Риторичні, якщо що

Я встала, бо я, на відміну від хлопця, скобочуться. І цим хотіли скористатися

– Поглянь, вони щось активні стали. Через те, що ми дали їм увагу?

Істоти і справді навіть здалеку не нагадували той спокійний морок, який висів на стіні ще недавно. Тепер, скоріше, це була якась з’їхавша з глузду темрява, яка стрибала по всій кімнаті.

– В мене є теорія, – Ріон підвівся, натираючи затерплу ногу, – вона або геть дурна, або геніальна

– Як і всі твої теорії

– Тобі не здається, що вони щось занадто скупчилися біля дверей? А потім все одно повертаються до нас. Ніби… хочуть щось показати 

Я перевела погляд з хлопця на цих тваринок, а потім назад на нього

– Це звучить не надто як.. Зачекай. Ті легенди, які я розказувала. Там вони завжди показували шлях. Якщо не першим людям, то заблукалим. Думаєш?..

Думає. Тож за хвилин п’ятнадцять ми були вже надворі.

Я не впевнена, як так вийшло. 

Ні, насправді ланцюжок подій доволі логічний: ми вдягнулися тепло, залишили записку, що пішли зустрітися з другом, відчинили двері і опинилися на засніженій вулиці. А все для чого? Щоб йти на назирці за дивними пухнастими істотами, вірити яким можна через лише якісь легенди із старих книг з бібліотеки. Не надто надійне джерело, хіба ні?