Розділ 5.1

Інколи так буває, що ти просинаєшся, і не розумієш, де ти. Чи хто ти. Несподівано яскраве сонце світить тобі в обличчя. Бо вчора було щось трохи і так багато проблем, щоб думати ще й про закривання штор. Але тобі здається, що це лампа, а ти– на столі для розтинів. Я відігнала це почуття, намагаючись із ним відігнати і сон. Не пам’ятаю його повністю, але точно знаю, що з його пітьми на мене всю ніч дивилися очі, одне з яких світилося слабше через рану.

Я потягнулася, і щось хруснуло. Напевне, це Ріон, який лежав поруч. На диво, він не спав. Скоріше дивився в стелю, перш ніж помітити мене і легенько штовхнути у плече.

– Ти як?

– Я не знаю

Бо й справді не знала. Постійно дивувало, як в книжках герої знаходили слова, щоб описати свої почуття. Їм завжди є що сказати, щоб це звучало органічно, наче жодна інша фраза не підходила б до ситуації так, я ця. А проте, хіба не очевидно? За їхніми спинами стоять письменники, надиктовуючи їм слова. Якби за моєю спиною зараз хтось стояв, я би вдарила.

Так.. Для самозахисту

– Те ж саме

Мені захотілося сумно усміхнутися. Добре знати, що в цьому світі ти не один з "прекрасно" прописаним cюжетом.

Я сіпнулася: біля дивану стояв необачно кинутий на підлогу рюкзак Ріона. Відкритий. Таким залишати не можна. Мляво пригадала, що дивилася на фото перед сном. Тоді й не дивно, чому мене всю ніч переслідували в темряві ці видіння.

День обіцяв бути довгим, навіть якщо Елла з Тереном і запланували поводити нас по своїх улюблених місцях Апелли. Моє натомлене тіло прямо натякало, що краще б залишилося на квартирі, в теплі і затишку. Водночас нагружені думки прагнули розвіятися, і я розуміла, що зараз зважатиму саме на їхнє бажання. Ріон також не видавався дуже зраділим такому порядку подій. Лише перевернувся на інший бік на дивану, пробурмотівши щось про заслужені пів годинки сну.

Ми провели той день відчужено. Принаймні я. Все поверталася думками до покинутих темних провулків. Але це не було за власним бажанням. Інколи що більше ти намагаєшся не думати про щось, то більше воно починає лізти тобі в голову, і тобі нема де ховатися.

 Найбільше турбувало, що сталося з тим хлопцем. Я вперто не називала його просто “тілом”, хоч і ясно було, що він загинув. Але це не вкладалося всередені.

Про нього ж мали говорити, ні? Це ж людина, ціла людська істота, яка одного вечора просто зникла. Чому про це ніхто не волає?

Це сталося тільки на наступний день, коли тато рано читав газету, попиваючи чай, вже майже повністю здоровий. “Пропав безвісти” кричав заголовок чорними буквами. Але не надто голосно, дозволячи собі загубитися в інших великих статтях.

– Дай, будь ласка, – вигукнула тоді я, вихоплюючи газету з його руки

– Гей, – Джек притримав горнятко з паруючою рідиною і полегшено видихнув, – втримав. Знайшла там щось цікаве?

Він звертався до мене, а точніше до моєї спини, бо я вже була на пів шляху в іншу кімнату.

– Та, – кинула я, – щось про трави для свічок. Здається, тоді Джек сказав, що не помітив такої статті. Збентежений, а тому і не дуже гучний голос з іншої кімнати. Але почула доволі чітко. На це я лише могла здивовано зітхнути, бо слух останнім часом поводився все більш незрозуміло, майже стираючи всі мої намагання знайти в ньому щось логічне. 

Та, як не дивно, до цього можна було звикнути. З часом, але він почав видаватися цілком звичною ознакою мене. Тож я не сильно переживала. Як мінімум, були  інші проблеми, аніж безневинна річ, яку Ріон колись назвав суперсилою

Хлопець сидів на підлозі, майже автоматично гортаючи сторінки бібліотечних книг. По його вигляду неважко здогадатися, що поки нічого нового про душі він не знайшов. Тому я просто сіла поруч, відкрила на колінах газету. Під статею надрукували фотографію.

Я зразу упізнала того хлопця, хоч і роздивитися його тоді було небагато часу.

– Це він, – голос Ріона прозвучав одночасно із надією й із сумом, тож ми просто почали читати. 

Хлопця звали Сен. І людей, які б кинулися його шукати після раптового зникнення, не було. Не знайшлося ні батьків, ні інших родичів. Принаймні тих, які б хотіли опікуватися підлітком. А про зникнення повідомили сусіди, які не почули галасу із його квартири, що було зовсім не типово. 

Далі: параграф, ще більший за перший, в якому розповідалося про всі шкідливі звички хлопця і його спосіб життя. Я мигцем пробіглася по тому, як часто він гуляв, випивав або міг робити щось нелегальне. Всередині наростав сум. А в Ріона, здається, злість. Він спересердя закрив газету шарпаним рухом

– Трясця. Жодного хорошого слова про нього. Жодного, – він відкинув газету подалі, – не здивуюся, якщо це перший і останній раз. коли написали про зникнення.

Я лише кивнула. За цим описом геть не сказати, яким відчайдушним і сміливим він був. Хто б подумав, прочитавши це, що він може так просто кинутися на чудовисько, щоб відвернути увагу від своїх друзів.

Ми перезирнулися. Нехай. Схоже, про Сена отак швидко забудуть. Хочуть відбутися однією статею, яка б не зацікавила інших далі хвилюватися про долю цієї людини. Але ми про нього не забудемо. Цього, звісно, було недостатньо. Але це хоча б б щось, що ми могли для нього зробити. Якщо дізнаємося більше про ту мару, то можливо, зробимо щось більше.

Того дня ми знову грали у настільні ігри. Календпр не показував неділю, але й ми були на канікулах, тому чому би й ні? Джек із Тереном виходили в нічию майже в усьому, а це не влаштовувало жодного з них, тож вони грали далі, перекидаючи один одному карти. Елла сиділа за столом, перешиваючи рожеві банти на одній з партій одягу на фіолетові, бо так їй більше подобалася кольорова гама. А ми виписували все, що змогли дізнатися за цей час.

Отож, Земля. Не знати, яка роль тут давно втраченого материка, але нехай буде.Все починалося з неї. Тож і символічно, що її назва буде першою на ще чистій сторінці нового зошита.