Розділ 4.4

Та це був не єдиний крик за той вечір. Моєму наляканому мозку виявилося важко встигати за всім, що відбувалося, але я не мала вибору.

– Не смій! – цей новий голос пронизав повітря якраз тоді, коли гострі фаланги пальців вже хотіли обвитися навколо якоїсь з своїх жертв. Він був слабший, ніби вже вимучений, але відразу за ним у повітрі щось виразно зблиснуло, мов металева стріла, випущена в ціль. Швидко, ледь помітно.Але, здається, дієво.

Скелет відсмикнув руку від ледь притомних підлітків і рвучко простяг її до черепа.

А тоді істота закричала. Принаймні це найкраще слово, щоб це описати. Неголосно, але пронизливо і проникливо, так наче звук відбивався від кожної стіни, знову і знову залітаючи у вуха і заповнюючи всі порожнини в голові, не лишаючи місця ні для чого, крім нього. Але це не був крик болю. Скоріше злості чи навіть роздратованості, якщо це чудовисько має такий діапазон емоцій. Схоже те, що зблиснуло, попало скелету в око.

Ми з Ріоном вже стояли на ногах. Дивно. Я була навіть не впевнена, коли ми встигли піднятися із землі. Десь поміж подіями навколо. Замість того щоб розбиратися з цим, ми разом подивилися убік, звідки долинув той рішучий, але стомлений голос. Не далеко від нас, в одному з вузьких проходів стояв силует. Не прямо, а похилившись набік і тримаючись за шорстку сіру стіну рукою. Іншу руку постать притискала до власного боку. Поранення? До вуха виразно долетіло, як щось вислизнуло з її пальців на долівку.

Це була дівчина. У темному одязі, із коротким, чорним, як вороняче крило волоссям (чи, може, це просто світло ліхтарів не долітало до неї?). Я чула, як вона дихала, зціпивши зуби від бігу і болю. Рана в боці, здається, була немала.

Дівчина явно вибилася з сил, але знаходила змогу якось залишатися на ногах, скануючи очима вулицю. А там було на що подивитися.

Чудовисько далі кричало. Воно відступило крок назад і трясло головою, намагаючись вибрати із свого ока щось гостре. І зброя, чим би вона не була, піддалася. Лезо дзвінко впало на землю. Тепер воно вже не було сріблястим, а покрите якимось сірим світлом. Тим, чим  світилися впадини в черепі. Тільки тепер, на землі, речовина швидко потухла.

– Трясця, – я чула шепіт дівчини до себе, – я довго не протримаюся... Тікайте!

Останнє слово вона скрикнула голосно, дивлячись на підлітків біля стіни. Не схоже було, що вона бачила нас, схованих у тіні. Та на цей крик пішло забагато сил. Бо коли останній склад злетів з її вуст, дівчина з’їхала по стіні униз.

Істота розкрила пащу і з хрускотом схилила голову набік. Придивляючись до дівчини біля будинків. Десь заворушилося відчуття, що воно її впізнало. Але вирішило відкласти це на потім. Спершу треба було закінчити дещо інше.Та коли чудовисько обернулося назад до підлітків, одного з них вже там не було, а двоє інших зникали за рогом. 

Скелет навіть не намагався схопити когось із них. Натомість він наче хотів знайти саме першого втікача. І це було неважко, бо підліток і не ховався.

Найвищий хлопець із трійці мелькав у пробитих стінах високого будинку поруч. Намагався дістатися даху? Але так як його помітили, він зупинився на середині шляху до своєї цілі. Тож тепер хлопець стояв у вікні, десь на поверх вище від чудовиська.

Я не зразу зрозуміла, що він задумав. Чому не втік з друзями, коли була така нагода? Тим більше,  виборена зусиллями пораненої незнайомки. Але щось у тому, як хлопець тримався у тому вікні підказувало, що тікати він зовсім не збирається. Що в ньому говорить? Сміливість чи, може, алкоголь, який часто тут гуляє вулицями разом із підлітками?

Дивлячись на рішучу постать хлопця, я наче оговталася. Біль притупився, і стало легше дихати. Яке ж добре відчуття -  не перебувати під поглядом тієї істоти.

Натомість я ззирнулася з Ріоном, покладаючись на наше вміння перемовлятися без слів. Він кивнув. Той підліток зараз там, поза досяжністю. Хоче зробити щось, що сам собі задумав. Ми ж беззвучно побігли до пораненої дівчини, очима слідкуючи за спиною чудовиська і діями у вікні. 

Незнайомка виявилася майже непритомною, коли біля неї опустилися на землю. Вона знайшла в собі сил здивуватися через нашу появу. Але не заперечувала, коли я її трохи припідняла, а Ріон зірвав із шиї Джековий шарф, щоб зробити перев’язку.

Це сам Джек нас навчив. Він знав багато способів надавати першу допомогу чи якось виходити із критичних ситуацій. Інакше ніяк, коли професія вимагає або цього, або смерті

Поки помагала Ріону, думки самі витали коло цієї імпровізованої пов'язки. Це здавалося таким сюром. Ось цей звичний шарф, який завжди щільно обмотував Джека, завжди асоціювався з чимось буденним і нормальним, зараз просочується кров’ю зраненої дівчини на долівці якоїсь із покинутих вулиць.

Треба відкинути ці думки, вони нічого доброго не дадуть. І в мене, і в Ріона трохи тряслися руки, але ми вирішили відмежуватися від усього, наскільки це було можливо. Зараз треба було зробити важливу річ. І тільки коли ми переконалися, що пов’язка достатньо туга, а сама дівчина стійко спирається на стіну одного з будинків, то озирнулися.

– Невже він хоче?.. – невпевнено роздався голос Ріона

Це божевілля, але здається, хоче. Хлопець у вікні тримав руки високо над головою, стискаючи у них якийсь камінь. То ось чого був його план. Та ні... це ж нічого не дасть, він має це розуміти. Хоч десь і жевріла маленька надія.

 А хлопець більше не зволікав. Натомість із криком, в чому я розчула слово “погань”, стрибнув. На що він сподівався? Хотів розтрощити череп чудовиська, а може, теж попасти в око? Та напевне що-небудь. Якщо не знищити, то принаймні завдати  шкоди.

Але я розуміла, чомусь розуміла, що це нічого не дасть.

Звук удару його тіла об стіну заглушив мені барабанні перетинки. Все сталося так швидко. Я навіть не зрозуміла. Як… Ця істота. Вона просто махнула рукою, так наче проганяла набридливу муху. І цього було достатньо, щоб відкинути хлопця у стіну будинку. Він вдарився об неї так сильно, що пил, затиснутий на кілька років у кам’яних руїнах,  піднявся навколо понівеченого тіла. Закапала кров.