Розділ 4.3

Перше, що я помітила вранці, так це Ріон, який скотився з дивана на підлогу. Другим був слух.

Він повернувся. Насправді це формулювання було трохи дивним. Наче якийсь загублений улюбленець, який прийшов додому після тижня блукань. Але я вже привикла до цього. Так завжди буває навіть з найбільш неясними речами, які повторюються. Правда в цей раз слух мене застав зненацька. Голова була забита чимось іншим весь цей час, а тут  просто нізвідки занадто голосний кашель, що увірвався мені в сон. І так досвід з не найприємніших. А особливо, коли тобі сняться нічні руїни. Тоді здається наче вони з таким звуком валяться на тебе. 

Щож, вони добряче засіли в моїх думках, якщо навіть у сни увірвалися. Але пройтися до них планувалося пізніше.

Зараз же я вияснила, що кашель, який мене розбудив, належав Джеку. І навіть не здивувалася, бо кому-кому, а йому захворіти з нас всіх найлегше.

– І головне, що це я вчора пів години бігав під снігом, – замітив  Терен, коли ми всі снідали у спальні, бо Джек не виявляв великого бажання підійматися зі свого кубельця на кухню.

– Так вже сталося, -- знизав плечима він

Я домальовувала ескіз, який почала учора. Почала чисто з цікавості, коли споглядала літаючі карти в руках батька. Тому він, на мою думку, не мав ніякого успішного майбутнього, але Елла помітила у моїх начерках щось цікаве і зажадала кінця. Та ентузіазм я вже встигла розгубити, тому імпровізувала як могла.

– Ми сьогодні плануємо туди-от сходити, – я вказала рукою кудись у стіну. Вікна з цієї кімнати не виходили на руїни, але ми вже встигли всім про них наговоритися, тож дивно було б, якби хто не догадався про що я говорю.

– Оооо, хороший вибір, – хоч по голосі Елли так і не скажеш. Винити я її за це не могла. Вона з Тереном бували в Елладі частіше за нас. Через крамничку в окрузі. Ну і, як-не-як, колись це місто було їхнім домом. Тому можна тільки уявити усі ці історії про ті місця, які їм випало почути. Але варто їй віддати належне, вона підтримувала наш ентузіазм як могла, – там наче зовсім інший світ. Весь такий брудний, з гострими уламками по всюди, якимось безхатніми собаками... Ви впевнені? Ну тобто, я можу піти з вами, якщо вам буде страш…

– Мамо, – перебив її Ріон, відриваючись від якоїсь книги.Це була одна з тих, яку ми взяли в бібліотеці і в якій намагалися знайти більше інформації. Зараз Ріон сидів над цим твором доволі задумано. Але поки нічого корисного знайти не вдалося. Інакше він вже б кликав мене кудись, щоб розказати, що накопав,. -- Ніякої гіперопіки, пам’ятаєш? Повторюй за мною

– Ніякої гіперопіки, – повторила Елла, закочуючи очі, – я лиш запропонувала, нічого такого

– Тату?

– Ніякої гіперопіки, –  швидше за слова прозвучав невеличкий сміх Терена, але загалом син мав залишитися задоволений

– От-от, дайте підліткам їм досліджувати нові обрії, – прохрипів Джек, перш ніж закашлятися знову. Може він і не сильно виглядав на людину, яка підтримувала майже всі наші затії, але саме таким він і був. Решті довелося здатися

– Тільки от простої опіки ніхто не відміняв, – промовив Терен і Елла закивала головою, – тому просто будьте обережні там, добре?

– Звісно, як завжди, – Ріон відставив книгу якраз тоді, коли я поглянула на нього. На моє німе питання він лише захитав головою. Знову нічого нового не дізнався.

Після обіду ми залишили старовинний готель позаду і подалися то тієї частини міста, що нас завжди вабила. І, напевне, завжди вабитиме. Бо пригодницькі душі потребують розвіятися. Особливо, коли розуми їхніх власників обростають якимись питаннями, загадками чи страхами. Нам конче потрібно було ввібрати це дике й вільне повітря в легені, щоб пізніше знову заглибитися в книги, в розмови про монстрів та інші незрозумілі речі.

Слова десь загубилися в районі гортанні, виштовхувати звідти їх було невдячне діло. Й непотрібне. Набагато краще просто прямувати вперед, дозволяючи снігу під ногами дзвінко рипіти. Слух вже встиг відключитися, і я жаліла, бо підсиленим цей звук був би ще кращий.Чим ближче ми підходили до поставленої мети, тим менш людними ставали вулиці. А проте. вони досі жили своїм вуличним життям. Правда тихим і розміреним, на відміну від решти Апелли. Наче знали, що межують з окраїною набагато величнішою за них, тож треба мати трохи поваги. 

Ми не спішили, бо спішити не було куди. Цей вечір повністю мав бути для нас. Спершу вирішили поїсти в одній з кав’ярень, останній в цих самотніх місцинах. Вона, до речі, виявилася доволі затишна. Можна буде пізніше привести сюди Еллу, бо вона любить знаходити натхнення у таких закутках. Тоді у цього приємного власника з'явиться постійний клієнт, а в Елли -- купа нових ідей. Як на мене, взаємовигідна пропозиція.

Шляхом спільного рішення, наш маршрут був побудований не так усередину руїн, а більше їхніми краями. Перш ніж заглиблюватися, хотілося обійти детальніше їх. Власне, так досліджують якісь  місцини.  Особливо коли в них віє зруйнованими історіями. І не лише ними. Ще  відблисками життя тих, хто колись тут жив, та й просто якимись звуками і запахами, від яких завмирає серце у передчутті чогось. Гаразд, можливо так описують страх. Але це був не він. А якщо й він, то замість того, щоб відлякати, йому вдавалося зробити геть протилежну річ.

Зрештою після затишшя люблять находити повені, тож і нас прорвало на розмови.Ми говорили про світ. Про душі, про землі, які ми так мало знаємо. І те, що теоретично, чисто теоретично, ми б могли дізнатися про них більше. А це вже велика мотивація ставати військовими журналістами,чи освоювачами нових земель, чи моряками, чи ще кимось з цілого грона інших важких і одночасно шанованих професій. Нелегкий, але надійний шлях, щоб відкривати світ і те, що довго було для тебе з тавром невідомості.

Я взяла камеру собою. Не надто нову: вона служила вірним другом вже довгі роки. Напевне тому подорожі без неї видавалися неповноцінними. Так, наче сидиш у Ріоновій кімнаті, а Саєр не повзає довкола. Або так, наче сам один розвішуєш одяг у крамничці Елли. І поруч нікого нема,  ніхто не коментує твій сьогоднішній прикид, не вихоплює речі з рук, а потім  ніхто виклично не тікає, струшуючи своїм двоколірним волосся.