Розділ 4.2

Це була покинута частина Апелли. Безліч багатоповерхових гігантів і менших будинків, що вишикувалися погано розпланованими заплутаними вуличками. У вікна неможливо було роздивитися деталі, але я знала, що там. Деякі з тих далеких приблуд не мали дахів чи вікон; надщерблені чорні стіни; порослі дерева на тому, що кілька десятиліть тому було дорогою; шматки каменю, розкидані довкола. І це все відділяло від нас кілька живих вулиць, які я навіть не помітила зразу. Що й не дивно. Вони, охайні і наповнені людьми, здавалися якимось сірими, порівнюючи з уламками на обрії. Ті ж манили, величні і загадкові.

– Румовище, – прицмокнув біля мене Ріон, що я аж тріпнулася від неочікування, – як я за ним скучив

– Те саме, – я усміхнулася, – воно теж нас мало б зачекатися

У голові -- досі картини того, як ми бігали там чи не кожного разу, коли приїжджали у місто. І не тільки ми. Джек взагалі називав підлітків, які вечорами зависали там окремою субкультурою. І це був цілком виправданий термін. Правда з часом все менше людей почали там з'являтися. Чи від того, що тими вулицями почали ходити не надто хороші легенди, чи тому, що більшість усвідомила небезпеку такого місця. І від цього уламки на обрії здавалися більш зловісними. Тепер я знала, що якщо пройтися ними, уже не натрапиш на кожному повороті на купу скейтбордистів чи вуличних художників. Та, колись там розвивався не один талант. Але, напевне, не один кримінальний авторитет теж

Звучить зловісно. Та досі те місце було чимось особливим. Піти туди -- особлива традиція, яку я не могла порушити.

Але не сьогодні.

Ще в автобусі ми собі склали трохи планів на перші дні. Так, це, напевне, один з найгірших сценаріїв, за яким може пройти поїздка. Хто в своєму розумі буде складати на неї плани, коли набагато краще пустити все за плином ріки? Лишалося б просто спостерігати, куди річище зверне. Але не цього разу, на жаль. Зараз на мізки відчутно тиснула велика книга, надійно запакована у рюкзак Ріона. Треба було адаптовуватися до неї. Тому і трохи розписати найближчі дні виглядало не такою вже поганою ідеєю. Ми вже намагалися знайти якісь схожі симптоми у медичних і біологічних підручниках, але це була хибна дорога від самого початку. Натомість набагато краще було б пошукати серед дещо інших джерел. Й Апелла -- ідеальне для цього місце з великою бібліотекою, ближче по центру.

Я бувала там лише двічі, але та кількість фоліантів, зібраних там, не забувається так легко. І зараз вона маячіла в моїй уяві, наче натякаючи, що звідти точно можна щось дізнатися.

– У бібліотеку? Вже? Ми тільки приїхали, -- Джек розпакував наші не надто великі сумки, вивалюючи їхній вміст на диван

– Ну, життя триває, ми маємо за ним встигати – знизав плечима Ріон, -- Джеку, не переживай, назад їхати ми не збираємося

– Звідки мені знати, що у вас там у голові твориться, – усміхнувся той і виглянув у вікно, – дивіться, щоб вас вітер не здув.

– Ми постараємося, – пообіцяла я

Наша кам'яниця могла зігнутися вдвоє перед цим розкішним приміщенням, яке йменувало себе бібліотекою

Завдання, яке стояло перед нами звучало геть не важко. Здавалося, прогорнути кілька книг із запилюженими сторінками,щоб знайти якісь натяки на те, що спіткало нас. Але це лише виглядало легко. Насправді ж нашу ситуацію можна порівняти з лабіринтом, в якому так ніколи й не знайдеться виходу. Ми збиралися шукати відповіді в історії. А це ж майже синонім до міфів й легенд. Загадки минулого завжди були чимось сакральним. А як ще може буде в світі, де історія кожної країни неповна? Таке враження, ніби хтось навмисне повиривав звідти уривки. Тож людству тепер катастрофічно бракує фактів. Замість них -- лиш ці міфи й лишилися. І ти ніколи не знаєш, що здавніх переказів буде правдивим, а що просто виявиться шедеврами фантастів минувшини. Та навіть у них може бути частка правди, хіба що завуальована, і звідти прийдеться якось діставати потрібну тобі інформацію. Тому чи не кожен знає правило. Легенди – це історії. Слова, за якими може бути все що завгодно. І зазвичай це безліч таємниць, які переслідуватимуть тебе ще довго, не даючи спокою.

 Власне, і розбирати таких книг нам доведеться не кілька, а добрячі десятки. Я навіть приблизно знала, де їх шукати в бібліотеці. Довга кімната, вся присвячена працям із історії і всього з нею пов'язаного. Схоже, десь там посеред полиць і диванів нам доведеться загубитися не на один день

Ми зайшли в будівлю, що відчувалася наче відгородженою він цього світу. Така атмосфера витала по всіх тихих величних коридорах. Очі тут мали на чому відпочити. Від розписів до якихось скульптур.Та перше, на що я глянула, були навіть не колони, які підпирали розмальовану стелю. Це була велика вирізьблена карта на одній стіні. Карта нашого світу.

Якщо і є якісь легенди, яким вірять найменше, то це легенди про інші світи. Але навіть якби вони виявилися правдою, не думаю, що карта якогось з них могла б зрівнятися з нашою. Ну, або хтось ще десь вирішив зробити світ таким заплутаним.

Наша земля нагадувала кільце з островів і континентів, розкиданих в океані. Звісно, найдетальніше намалювали материк Гондвану, найзаселеніший і найбільший. Він здавався безформний. Правда, якщо примружитися, то віддалено нагадував якесь велике сідло, розділене горами на країни.

В одному його кінці розташувалася Окраїна. Це було неймовірне місце, сповите миром і незрозумілими нам речами.. Чи принаймні так розказували. А розказати могли багато. І кожна історія напівзаперечувала попередню. Тому сказати щось точно про ті віддалені землі майже не можливо. Залишаючи лише один вихід.Отак розглядати на картах оті далекі краї, не знаючи, чого від них чекати.

Я, і, думаю, не тальки я, завжди хотіла туди попасти, хоч і знала, що це скоріше неможливо, аніж коли-небудь трапиться. Тому що чим Окраїна була відома точно, так це навіть не історіями про її дивних людей чи устрій. А натомість своєю замкненістю. Що було за тими горами, залишалося за ними. Не просто так вони були найвищими на Гондвані. Ніби окраїнці навмисне звели такі, щоб відгородитися.