Розділ 4.1

Поїздка до міста під величним йменням Апелла не була чимось довгим чи незвичним. Туди дістатися за дві години. Якщо, звісно, автобусом і без пересадок. Так ми й планували зробити. Але все одно це відчувалося як щось велике.

 Бо у саму гущу міського життя на кілька днів ми відправлялися нечасто. А проте Апеллу і дорогу до неї знали досить добре. Саме в тому напрямку розміщувався будинок пристарілих, де працювала Анхель.  Трохи далі, на околиці, була і крамничка батьків Ріона. Їхнє невеличке кубельце їхнього ж власного одягу і аксесуарів. Елла робила гавайські сорочки, літні шарфи, зимові рукавиці й інший одяг. Від сезону до сезону. А Терен практикувався у капелюхах: з пір’ям, блискітками, рижі, як власне волосся, чи білі, як пасма сина.

– Кави? – сонця ще на небі не було нормально видно, але Джек вже заварював собі напій позіхаючи

– Води, – в один голос проказали ми, досі сонні. Ніщо так не допомагало вранці, як цокнутися горнятками з чистою-джерельною

Та, здається, це рятувало не всіх. Я не встигла обернутися, як Ріон ліг назад з явним бажанням поспати ще десь так з два дні.

– Ти як завжди, – промимрив Джек, – виходимо за півтори години

Нуль реакції.

– Е, так не піде, – я кинула на нього купу одягу – ти ще навіть не одягнений як слід.

– Я зможу пролежати ще хоча б п’ятнадцять хвилин, і встигнути, – впевнено, хоч і сонно проказав хлопець.

Я скептично вигнула брову. Ріон, заритий обличчям в подушку, не бачив цього. Але він знає мене занадто добре, бо здогадався

– Споримо? – промимрив він

Я зітхнула, відчуваючи, що тут я програю

І таки програла.

За хвилин десь так п'ятдесят п'ять, якщо я можу покладатися на свій внутрішній годинник, троє людей вийшло надвір у куртках і шапках.

– Ключі у кого? – прогудів Джек у шарф, що закривав йому пів лиця, якраз до окулярів.

– Осьо, – невеличка зв’язка срібних ключів приємно дзвякнула. На них холітався фіолетовий брелок-восьминожок, сплетений одного вечора з Ріонової легкої руки. Він якраз тоді чекав результати екзаменів зі школи, тому йому треба було чимось зайнятися 

Клацнув замок. І ми рушили у дорогу. Правда потеліпали ще разів за п’ять ручку, щоб переконатися, що вона точно замкнена.

***

Попри всі надії подорожі не судилося бути короткою.

Ми вже проїхали десь пів дороги у задушливого від людського подиху автобусі, коли раптом хтось зачув запах диму.  Ледь вловимий, насправді, та скоро він почав турбувати не лише одну якусь людину позаду, а всіх.

На диво, не було великої паніки. Фразу "ми всі помремо" я почула лиш раз, і то від Ріона.

Натомість ми почергувалися попарно і швидко вийшли на холодний двір із жаркого салону. Це був занадто великий контраст для наших розпарених тіл. А там, де люди вже не були затиснуті стільцями і замкнутим простором, вони безладно розсипалися повсюди. 

Наш транспорт, на який ми покладали великі надії, безсовісно поламався і тепер неприємно димів, відмовляючись їхати далі. Та чомусь він вирішив це зробити саме тоді, коли ми були у глушині. А де ще? Тут ж тільки засніжений степ і нічого та, власне, нікого навколо.Походивши трохи навколо, водій обережно заліз всередину, щоб винести забуті поспіхом речі. А тоді взявся дзвонити.

– Тепер доведеться чекати, – зітхнув він, відставивши нарешті телефон.

Я ще ніколи не чула такого колективного зітхання.

Ми з Ріоном всілися на хрумкий сніг булі дороги, спостерігаючи за хмаринками пари, які супроводжували нас повсюдно. Дехто наслідував наш приклад. Але були ті, і Джек поміж них, хто так не ризикував і просто намотував кола навкруги у спробах зігрітися. Хтось де-не-де перемовлявся. Але здебільшого всі промовисто мовчали, задивляючись на небо і білий ліс позаду.

Різні там фільми про апокаліпсиси і катастрофи якось так починаються, чи ні? 

Тоді зазвучало перше бурчання в животі. Достатньо гучно, щоб нагадати всім присутнім про їхні сумки і їжу всередині. Думаю, мені більше подобалося це тихе приглушене говоріння, яке було до цього. Бо зараз люди почали метушитися, витягаючи хто що має: канапки, крекер, вафлі і термоси. 

Останні раптово почали ходити кругами і геть незнайомі люди, зібрані разом чисто випадково, ділилися чаєм. Запиваючи солоне печиво солодким напоєм, Ріон раптом щось замітив. Я спершу не зрозуміла, що. Та хлопець за мить вже стояв біля маленької дівчинки, мило посміхаючись.

А потім повернувся з шматком крейди, який ця ж дівчинка тримала.

– Метке око, – визнала я, спостерігаючи, як Ріон вибирає підходяще місце, не покрите льодом.

Його не було дуже важко знайти, і вже за кілька хвилин на асфальті попереду автобуса виблискували нерівні квадрати.

Це була чисто наша забавка, щоб скоротати час. Хіба що дівчинка згодом підійшла ближче, щоб поглянути, куди вдвічі більші від неї підлітки використали її крейду. 

І приблизно так воно і мало залишатися.

 Але люди, зігріті чаєм на морозі, доволі не передбачувані. Тому що все більше з них підходили до нас, щоб пострибати на досі задубілих ногах. Весь автобус зібрався навколо. Хтось просто стояв, але ж краще разом ніж осторонь. Правда? Інші ж витрачали накопичену за день енергію, як могли. 

Я навіть не зрозуміла, коли крейда теж уже почала передаватися по колу, а поблизу асфальт обростав новими малюнками.  І це було так дивно. Але по-своєму красиво. А може, я просто хапалася за будь-які можливості відтягти свої думки з чорної діри. 

– Вітаю, хлопче, – поплескав Ріона по плечі Джек, – ти тут зігрів весь автобус.

– Та я помітив, – знизав плечима хлопець, стоячи осторонь. Він домальовував сову. Ще одне з його багатьох захоплень. Важко було б уявити щось інше, якщо зростаєш у творчій сім’ї. 

-- І чого ти підписав її моїм ім'ям?

-- Так вийшло, що пір'я в неї стирчить, як твоє волосся

-- Попрошу, воно в мене хаотично і красиво падає, зовсім не стирчить