Розділ 3.3

Я розсміялася

– Тату! Невже?! Це ж так чудово, що ти повернувся, – я обійняла його. В процесі ледь не впала, поки перехилялася з стільця, –мама була б щасливою.

– Так..я теж так думаю. Час сприймати її поради серйозніше, правда? – Джек повернувся до рукописів.

Я потягнулася до них рукою. Наївна спроба, насправді

– Даш почитати?

– Ай-я-я-й, – тато спритно вихопив зошити з-під моїх рук, – пізно ще. Ти ж не хочеш читати нередаговане. Там сіра пляма на сірій плямі. Зможеш потім побачити уривки в газетах

– В тебе хороша реакція, визнаю, – кивнула я, – але невже я, твоя дочка, буде читати твої твори, коли й всі. Я ж маю привілеї добратися до них перша.

– Звісно, маєш, – Джек мене погладив по голові. Але по цьому я лиш зрозуміла, що найближчим часом цих текстів мені не бачити, – але там навіть кінця ще нема. Доведеться потерпіти

Так ми й сиділи, слухаючи шум зими за вікном, коли Джек стрепенувся і поглянув на мене.

– Щось я задумався, ти б вже мала бути голодна

Я кивнула. Голодна. Так, хоч поки тато не запитав, трохи забула про потребу людей щось їсти для нормального функціювання. 

– Там Елла вчора запіканку передала. В холодильнику. А той сонько збирається їсти?

– Точно не найближчі дві години, – я підійшла взяти собі порцію, –  Але не переймайся, після цього перше, куди він піде, то до холодильника. Тож з голоду в нас не помре. 

Джек засміявся.

– Дивись мені, а то як потім це Еллі пояснюватиму? До речі, він взяв монополію на сьогодні?

– Звісно, ще б таке забути, – лукавлю. Зважаючи на всі вчорашні події можна було б забути і про більші речі. Але навіщо про це казати вголос?

Тато задоволено кивнув і подивився на годинник

Я не знала, що ці його невсипущі стрілки мене ще сьогодні стомлять. Адже це видався неприродно довгий день. Довгий, бо ми його проводили в якомусь передчутті неясності. Те, що муляло нас ще з вчорашнього вечора, не думало полишати думки і зараз. Так і збожеволіти можна.

Але це була неділя.Час, коли якісь речі, що тебе муляють можна поставити у довгий чорний ящик. Ні, не для того, щоб забути про них. (Навіть якщо дуже кортить)

Просто для невеличкої павзи. Це ми і зробили.

Дивно, та я картала себе за цю паузу. Але що з неї взяти?  Тим більше так зараз нічого добитися не зможу. Ні те, звідки взялася книга, ні фото в ній, ні пані Аеза не здавалися хоч на крок ближчим. Тож і нехай. Пауза так пауза.

А проте, це ж треба, це був довгий день

***

– Я не знаю, що це за філія, – діловито проказав Ріон,– але мені імпонує її білий колір. На мене схожа. Купую

Ми сиділи на підлозі з чашками гарячого шоколаду і якогось печива. Воно провалялося на полиці кілька тижнів, щасливо забуте. Власне, дотепер.

Було на диво спокійно.  Тільки ми троє і розкладена монополія з кількома загубленими фішками. Їх можна було б знайти, якби просто полазити десь під диванами. Але одна умова не давала цього зробити. Не хотілося.

– Це тобі не допоможе, – добродушно повідомив Джек, -- вороною присягаюся, що не допоможе

– Я таки спробую, – затявся хлопець, ставивши свою зелену мітку на білий прямокутник філії

– Надія вмирає останньою, еге ж? – підколола я. Це ж найкраще, що у мене вдавалося, особливо коли справи мої були ще гірші, ніж у нього.

Ріон кивнув, хижо кидаючи погляди на розставлені перед собою картки:

– От іменно. Я вже роки відточую вміння. Може сьогодні випаде той день, коли я таки зможу перемогти нашого самоназваного майстра ігор?

Не зміг. 

Джек, хто б сумнівався, знову вийшов переможцем. І так само добродушно сміявся, дивлячись на моє і Ріонове скривленні обличчя. Ми наче з’їли зелену аличу. Вкотре, до речі.Здавалося, мали б вже привикнути до смаку і не кривитися.

Тому нічого, як змиритися з програшем не залишалося.

– Щож, я маю дещо повідомити перш ніж починати нову партію. А я знаю, що ви хочете відігратися, – тато зробив вичікувальну паузу. Як завжди, коли щось розповідав, щоб зацікавити. Ці невеличкі, але дієві трюки я вже знала напам’ять.

Ми зацікавлена поглянули на нього. Я думала, після повернення Джека у його письмову стихію, більше не буде несподіванок на сьогодні. Та, здавалося, помилилася.

– Пам’ятаєте, рік тому? Ми всі шестеро мали вирушити на канікули до міста. Невеличкий відпочинок, хоч життя вирішило тоді інакше...– Джек зітхнув і перевів погляд кудись вбік, та зрештою знову поглянув на нас, – що ж, річ у тому, що ми зберегли гроші на цю авантюру

– Ми їдемо в Апеллу?

Джек кивнув, і тоді сумно посміхнувся

– Анхель хотіла провести цей час всім разом. Думаю, вона б зараз була рада.

Ріон нахилився, щоб поставити руку на плече батьку:

– Ми теж так думаємо, – щиро промовив він

Було в цьому щось символічне. Жити далі, так казала мама? Не легко, але ми прислухаємося до її порад. І чого ж ми робимо це саме тоді, коли її смерть обростає в моїй голові все більшими загадками?

– Твої батьки вже там, до речі, – сказав тато, киваючи Ріону, – їхали владнати щось з крамничкою і зрештою знайшли готель, щоб там зупинитися.

– А мені навіть не натякнули. Це безсовісно, – а у Ріона був привід дивуватися.

Якщо Терен ще вмів приховувати якісь речі, то Елла точно не була з тих, хто тримає секрети. Тому з неї легко було добути інформацію, яка мала б бути в ідеалі таємною. І якось легко виходило, що Ріон майже завжди знав про свої подарунки на день народження.

На щастя, він сам був інший, бо я би не витримала.

– Коли людина говорить тобі таємницю, це щось особисте, тремтливе і особливе. Тобі довіряють. І навіть якщо я вже не буду підтримувати  з тією людиною зв’язків, я ніколи не видам те, що мені довірили, – так він мені одного разу сказав, а потім розсміявся: – це мені, правда, не грозить. Бо я знаю тільки твої секрети. А можуть наші зв’язки колись порватися?