Розділ 3.2

Це мав повернутися Джек, бо він мав ключ.

– Трясця, і що з цим тепер робити? -- книга на підлозі лежала так безневинно, наче нічого не сталося

Я похапцем озирнулася кімнатою, вибираючи найкраще місця, щоб сховати її

– Думаю, я заберу її до себе, – запропонував Ріон, зводячись на ноги. -- Так тобі буде спокійнійше. Заховаю її десь поміж полиць.

Я стомлено усміхнулася:

– Під опіку Саєра? – але тоді мій вираз посерйознішав, – ти впевнений? Тобі не буде якось моторошно у кімнаті з таким от?

– Тоді на горище, там ще важче щось знайти, – кивнув Ріон, – це звісно якесь божевілля, але сама книга нам нічого не зробила, правда ж? Тому я не думаю, що вона якось може нашкодити.

На диво це було справді так. Скільки ми годин провели у її товаристві, тягали її туди-сюди, але самі виглядаємо доволі живі.

Ми з Ріоном переглянулися лише для того, щоб упевнитися, що з обома все гаразд. Як такий собі доказ Ріонових слів.

– Це щось схоже на правду.

Отож, це був план. Сховати цю незрозумілу річ у чорний далекий ящик, не знаючи точно, чи прийдеться нам до нього ще раз заглядати.

Виглядало надійно.

Але забагато думок перепліталися зараз в моїй голові. Цей спутаний клубок незрозумілих уривків із сьогоднішнього дня витіснив весь простір для того, щоб насправді щось думати.

Тому досить. Не зараз. Зараз треба дати собі спокій, і можливо, збурені емоції вляжуться. Легше сказати ніж зробити

Ріон повернувся швидко. Тепер в його руках перекособочено лежала жовта, потріпана життям монополія. Якщо він її приніс, значить вже зробив вибір, в якому домі ночуватиме. Я тоді вдячно на ного поглянула. Мені точно треба було компанії

Це ж треба, а ми навіть не змовлялися. Але й не дивно. Від дитинства відчувала, що нас наче зв’язують міцні довгі мотузочки, по яким краплями перетікає моральна підтримка, коли потрібно. Без слів. Бо от вони інколи зовсім не потрібні.

І тому ми вляглися на диванах по двох боках круглого столу, де і неспокійно заснули.

Аж поки я вже вкотре за останні два дні не прокинулася від поганого сну. Сподіваюся, для мене це не стане звичкою.

Я сиділа і ковтала воду, яку мені приніс Ріон, а напруга від нічних сноведінь потроху спадала. По столу розтеклося сонячне світло від підозріло низького світила на небі.

– Котра година?

– Думаю, пів сьома, – хлопець звірився з годинником на стіні, – майже влучно. Рівно сьома.

– Напевне, я єдина причина яка може так рано тебе піднями

– Без “напевне”. Бач, я зазвичай не ламаю свої принципи по вставанню "будь-коли, але не вранці"

– То мені треба почуватися особливою за такий виняток з правила. Як добре, що мене зовсім не гризе совість

– Бо нема чому гризти, сонце

Я тихо засміялася а потім штовхнула його до дивану по той бік столу.

– Бачиш, насправді я дуже добра людина. Можеш ще спати. Добраніч тобі

Хлопець піддався і розтягнувся на лежанці,  запитально поглянувши на мене

– Ти?

– Я вже не лягатиму

– Та я знаю. Але ти впевнена, що все ок? Я просто ще можу й не лягати, якщо ти хочеш

– Спи вже, все добре

Я, лише по своїй душевній доброті, закрили штори, бо через вікно світло вже проникало в кімнату. Напівсонний Ріон пробурмотів добраніч і повернувся обличчям від усього, вкриваючись пледом з головою.

Це було щось настільки буденне і звичне,  що викликало на обличчі усмішку. Ніби й не було цих двох останніх днів. 

 Я  вийшла в коридор, стежачи очима за снігопадом за вікном.Як сніг завжди може бути такий красивий, що я просто стояла там, в коридорі, мружачи очі. І думала про сон.

Давно вже мені не снилася мама. Але якщо її світлий образ з’являвся десь, то зовсім не так. Вона завжди мені снилася тільки живою. 

Але те, що було сьогодні вночі, більше відчувалосся сном, ніж ті видіння з другою мною. Бо жахливі образи почали трохи розмиватися в голові - максимально звична поведінка для сновидінь. Вони наче припадали тим снігопадом, на який я дивилася через вікно.

Книга мала б стояти десь в безпеці в Ріона. І я не хотіла про неї думати зараз.

Раптом з кухні долинув шурхіт. На мить здалося, що мій сильний слух з’явився назад, і я навіть зраділа. Бо хоч який неприродний він не був, але вже став звичним після скількох років раптових включать і вимикань.

 Але ні. Бо хоч я й вдивлялася у снігопад, бажаючи вхопити вухами кожин подув вітру, та швидко стало ясно, що мій слух досі нормальний. А шурхіт на кухні просто був достатньо голосний, щоб зачути його з коридору.

За столом, стиною до дверей, в яких я стояла, сидів тато. Він щось писав. Вже вкотре за останній місяць він намагався взятися до ручки знову, але покидав доволі швидко, однією лінією закреслюючи все написане. Зараз же ручка швидко і приємно шурхотіла по шорсткому папері, нагадуючи тріскотіння вогнища. З одного боку від нього лежала купка зошитів. Вона загрозливо похитувалася. Але навчена своїми вежами з книг я зрозуміла, що вона не впаде. З іншого боку була стопка газет. 

Чи потрібно до них навіть приглядатися, щоб зрозуміти, що там? Статті, вік яких майже рік. Перші місяці після загибелі Анхель, тато скупив всі газети у яких про це йшлося. І читав їх. Вранці, перед сном, за їжею, просто так. Так наче сподівався, що постійне вичитування завченого напам’ять тексту дасть відповіді на питання чи полегшить сум.

 Не давало. Не полегшувало. Мені вдалося допомогти йому покинути цю звичку. Та, здається, вона повернулася знову.

– Тату? – покликала я, підійшовши ближче

– Доню, –він обернувся до мене з своїми звичними теплими очима, а скельця його окулярів зблиснули, – щось зарано навіть для тебе бути вже на ногах.

– Щось не спиться більше

– Ось там табуретка, – Джек вказав кудись вбік, – сідай ближче.

Я підтягнула до столу собі сідало.

– Що тобі снилося сьогодні? – запитав тато , закриваючи списаний широким почерком зошит і кладучи його убік, щоб довершити купу.