Розділ 3.1

***

Мама стояла попереду і сміялася. Каштанове волосся розвівало вітром, і вона раз по раз повинна була забирати надокучливі пасма з обличчя. Але не переставала усміхатися, насолоджуючись моментом. А її теплі очі іскрились, коли вона дивилася на Ірен.

– Мамо, – промовила дівчина, поглядаючи на неї докірно, таку осяйну і наче нереальну, – ти забула перстень

Мати здивувалася і поглянула на свою руку, на якій і справді не було жодної прикраси

– Схоже, ти права, – підтвердила вона, киваючи, – але поглянь, мені його вже принесли

Навпроти стояв батько. Щасливий, з усмішкою на пів лиця і кошлатим волоссям, що розсипалося зусібіч, без жодної волосинки сивини. Між пальцями він обережно тримав  каблучку.

Це було срібне драконяче крило, що мало б обрамляти палець. Воно виблискувало у світлі, наче палахкотіло вогнем зсередини, а стихія хотіла вибрптися на волю. Ірен замилувалася ним.

– Нуж-бо, тату. Подай його мамі, – дівчина підвела погляд на обличчя батька і щось всередині обірвалося.  Світло навколо немов вимкнули. Він більше не усміхався.

Він плакав, а великі криштальні сльози котилися на руки, одяг, підлогу. Все далі і далі

– Анхель… – ледь чутно повторював він, – моя люба Анхель

– Що сталося? – Ірен злякалася, – чому ти плачеш? Мамо, що сталось…

Але мати вже не стояла там. Замість осяйливої і доброї жінки дівчина побачила тіло, з якого текла вода. Вологе волосся запуталося,  пристаючи до обличчя з застиглими чорними очима.

– Мамо!

Раптом вся картина тріснула як скло.

Злякана дівчина, мертва жінка, заплаканий чоловік розсипалися на друзки, заповнюючи звуком все навколо.

***

Я різко пробудилася і сіла на дивані, важко дихаючи. Навколо не було уламків скла. Це перше, на що звернула увагу.

Пройшов певний час, поки я впізнала власний же будинок. З лежака навпроти схопився Ріон, що вже за мить присів біля мене, витираючи піт з мого обличчя

– Поганий сон?

– Щось таке, – погодилася я десь між намаганнями привести схоє дихання в порядок. Не зразу, але мені це вдалося

Ми були в моїй вітальні, заснули тут вчора. Після вчорашнього фото Анхель в книзі довелося багато що обдумати.

І багато що виплакати. 

Інколи ти дивишся на щось, бачиш його чіткіше за будь-що в своєму житті, але не віриш до останнього. Це була саме така ситуація

Ти заперечуєш собі. Хочеш, щоб ці твої заперечення перекроїли матерію світу і те, що просто лежить перед тобою, ніколи б не з’явилося. Але в реальності так не можна.

Ти не втечеш від реальності. Вона тебе завжди наздоганяє.

Спершу важко було провести червоні нитки поміж усіма людьми з тієї книги. Але вони були таки зв’язані між собою. А те, що поєднувало їх – смерть.

Дивна смерть

Мама?...

Я не хотіла вкладати це в голові.

Майже рік пройшов від того дня, коли Анхель не стало. Але я завжди його пам’яттиму. Такі речі не забуваються. 

Це був мій день народження. Мій затишний відтинок часу.

За багаторічною традицією, яку я склала колись своїми ж руками, я розпалила тоді в своїй кімнаті безліч свічок. 

Серед мерехтливих вогників були ті, що я довго і наполегливо збирала у свою колекцію. А також ті, що робила сама. Пахощі, сушені квіти, помелена кава, шоколад і все це прикрашено мазками фарб. Ці години захопливої праці горіли на кожному кутку мого гніздечка, названого для простих смертних моєю кімнатою.

А за цей час годдиник відраховував хвилин до півночі, після якої мало б початися моє свято.

Серед тих вогнів на підлозі лежали я і Ріон, задивляючись на полум’я. Це був наш маленький талант: не давати червоним язикам обпалити наше волосся. Десь поруч, під найяскравішими свічками, сиділи Ріонові батьки, розв’язуючи судоку у газетах. Вони мружилися, розглядаючи на свої розрахунки, але не скаржились. 

Всі знали правило, що верхнє світло включати не можна. 

З кухні якраз прийшов Джек, несучи печево і новину. Мама подзвонила буквально кілька хвилин тому, щоб повідомити, що не зможе приїхати з міста вчасно до нашого традиційного ритуалу. Це було не страшно. Я вже відклала її улюблену свічку з гілочками ялівцю на потім, щоб потім запалити її разом. 

А тоді ибило північ. Одна за одною затухли свічки, які я по черзі задувала, наповнюючи кімнату ароматним димом і темрявою.

Тепер можна і було включити якусь тьмяну лампочку.

На підлозі простягнувся Ріон

– Привітання будуть завтра вранці, – позіхнув він, – Я дуже хочу спати, а цей запах лиш збільшує це бажання.

Здається, саме так він сказав тоді, повільно підіймаючись на ноги.

Аромати і справді могли наводити на сон.

Дивні, змішані з різних свічок у щось незвичне, що хмарою облітало кімнату. Але мені подобалося. Як і сам невеличкий ритуал, що відбувається в цих стінах раз на рік, так і те, що запахи потім всотуються в речі, не покидаючи їх кілька тижнів.

– Тобі постелити тут? –це був голос тата

– О це вже ні. Ще задихнуся. Не можу зробити Ірен аж такий подарунок

– Як сумно, я думала хоч цьогоріч таке зробиш. Тоді риссю на перший поверх, і щоб на ранок мені балади співав, – чи сміялася я тоді? Здається, так. Тоді було легко сміятися, бо тоді я ще не мала ні про що й гадки.

– На балади я не підписувався, лише скромні два рядочки привітань. Має вистачити, – кинув хлопець, виходячи

– Добраніч вже, Ріоне. Закрий за собою двері

– Спеціально відкриті лишу, сонце. Ночі всім

Але тієї ночі спалося погано. Весь час я крутилася, збиваючи собі ліжко.

 А десь пізніше мені приснився спалах зеленого світла. Принаймні, я думаю, що приснився, хоч досі пульсує відчуття, що я його побачила просто перед собою. З обличчя скапував піт, а серце гупало сильніше, ніж будь-коли. Під час кожного стукоту воно ніби боліло, віддаючи цим дивним відчуттям по всьому тілу. Тоді я різко сіла.

А ще, як виявилося, закричала, бо у спальню піднявся Джек. Єдиний, хто не спав і почув мене.