Розділ 2.3

А всередині було затишно. Дві прості кімнати: більша і менша; дерев’яні лаковані меблі; чуть прив’ялі квіти на столі у розписаній вазі, охайно визбирані у низький букетик; одяг, перекинутий через спинку крісла й начисто помитий посуд.

 У першій, більшій кімнаті, куди ми так непрошено увірвалися, була кухня з вікном. Великим, чуть не на половину всієї стіни. На підлозі, розкидані по периметру, стояли ще стіл, низький холодильник, тумбочка і невеличка мисочка, наповнена кормом

– Он як, – прошепотіла я, – все ж таки вона жила не сама

Чомусь від цього стало трохи спокійніше.

В кухні не було чого шукати. Переглянувши кожний закуток, ми одноголосно вирішили, що тут наче все добре, і невпевненим кроком вирушили до другої, меншої кімнатки.

Це мала б бути спальня, судячи з застеленого ліжка. Біля нього була поличка, а на ній - такий же букетик, як і в кузні. Тільки на цей раз зібраний з кольорових сухоцвітів, тому він лежав на дерев’яній поверхні без вази. 

На стіні, трохи холітаючись від протягу, який  ми ненавмисне зробили, висіло овальне дзеркало, вище якого, наче доповнюючи композицію, хтось причепив до стіни справжні оленячі роги. Я була певна, що вони справжні. Хто буде тримати в себе вдома штучні, коли навколо дикі ліси. 

А поруч стояла велика старовинна шафа з статуетками дерев’яних орлів на них. Ці птахи точно побували в чиїхось вмілих руках, які акуратно вирізали елеганті пір’їни з грубого дерева. Цікаво, пані Аеза знала цього майстра, чи просто колись купила орлів?

І цікаво, як мені завжди виходить думати про такі дрібниці в стесових ситуаціях, трясця.

Я підійшла до полиці. Крім квітів тут ще стояло фото: ось жінка з чоловіком. Старе фото, бо вони обидва ще молоді. Поруч новіше: пані Аеза посміхається в камеру, тримаючи на руках великого рижого кота, що облизується. Ось чия мисочна стояла на кухні. Але кота поблизу не було.

Напевне, ще звечора пішов кудись, тому й жінка була надворі. Кликала свого улюбленця. 

Але додому не повернулися ні він, ні вона.

Я помітила, що в акуратно застеленому ліжку вбудовано невеличку шуфляду, яку було б зручно відкривати посеред ночі, не злізаючи. Було відчуття, що зараз влізаю в чужий простір, коли я потягнулася до ручки шуфляди. Але ми вже й так нишпорили у чужому домі. Гірше не стане точно. Або стане.

Чомусь стало моторошно, але я шарпнула ручку до себе все рівно. Нічого. Лише книги, газети(насправді багато газет) і торбинка з ліками.

– Все ж таки вона була хвора… – пробурмотіла до себе й підвелась.

Проходячи повз дзеркало, я  накинула на нього чорну хустку, що зняла її з рогів. Та, чуть подумавши, забрала. Наша присутність тут мала б залишитися непоміченою.

Саме тоді мене неголосно, але схвильовано, покликав Ріон. Я озирнулась. Хлопець стояв перед шафою, розчахнутою навстіж. За ним не видно було її змісту.

Та коли я підійшла, то зрозуміла його здивування. Там не було одягу. Виявляється, він купою, наче його хтось поспіхом викидав, стояв за шафою. Натомість на її дні була книга. Стара, пошматована часом, потерта книга з пожовклим зрізом. Повністю коричнева, наче з шкіри, із жовтими, наче золотими вставками. І такою ж жовтою назвою, на якій фарба трохи облізла.

“46”

Це все, що там було написано

Ми перезернулись. Чи було це тим, що ми хотіли знайти? Заходячи сюди, ми і гадки не мали, що шукали. Але ця дивна річ на дні спустілої шафи надто вже добре підходила під критерій чогось незвичайного. Не можна було її пропустити. Ріон нагнувся і підібрав книгу.

В цей час рипнули двері. 

Певну мить, довгу, моторошну мить, коли ми прислухалися до всього навколо, не відбувалося нічого.А потім почувся звук. Якийсь незрозумілий шум долинав з кухні.

 Кілька мурашок збігло спиною. Навіть гірше - просто скотилось хребтом. Відчуття не з найприємніших. Я і Ріон кивнули одне одному і найтихішим, як нам вдавалося, кроком, стали по два боки дверей із спальні. 

Для чого? Навіщо? Ми ж навіть не вміємо битися.

 З ким битися?... 

Ріон стискав під рукою книгу, а в іншій – ціпок, що знайшов біля ліжка. В моїх же долонях був розкладний ножик, який я завжди носила з собою. 

А якщо, там людина? Що ми скажемо тоді? Ми попалися.. Але це найлегший варіант. Краще, щоб там була людина. 

Рух, з яким ми двоє ввійшли у кухню зі своєї імповізованої-не-надто-вдалої засідки, був на диво одночасний і скординований. А тоді я опустила ножик назад у кишеню.

– Кіт, – полегшено пояснила я Ріону і кивнула на пухнасту рижу тваринку, що їла корм, зовсім не звертаючи уваги на двох чужинців в хаті.

Та й нехай. Ми й не збиралися тут затримуватися. Я взяла кота, що навіть не пручався, в одну руку, а корм в іншу і винесла їх обох на двір, поставивши біля дрів.

– Я тебе підготовуватиму, – пробурмотіла я.

Шерсть під пальцями була дуже м’яка й пухнаста. Схоже, за нею справді доглядали. Принаймні, до вчора.

А тоді я встала і поглянула на Ріона, що зачиняв вхідні двері.

Його вираз обличчя не відрізнявся від мого.Після знаходження книги, стало якось неспокійно. Наче хтось спостерігав, як ми граємо в його гру.

Я ніколи не була тривожною... Але треба було іти звідси. Зараз.

Нам не потрібно було промовляти ні слова, щоб разом поспішити до воріт. По вулиці ми віддалялися швидко. Хоча навіть так я тамувала пориви зірватися на біг, час від час дивлячись на Ріона. Він стискав книжку так міцно, ніби вона хотіла вирватися і втекти, а за можливості ще й покусати нас. Але поки що не подавала жодних дивних ознак.

Отямилися ми вже у моїй кімнаті. Сюди було дійти ближче, ніж до дому Ріона, тож ми швидко забігли всередину, як тільки знайоме подвір’я опинилося на видноколі.

Джека не було. Записка на столі переконливо обіцяла, що він скоро повернеться, бо пішов у ліс, та попередньо хоче зайти до сусідів. Напевне, він очікував мене там побачити. Але якщо залишив цей маленький папірчик, то припускав, що ми з Ріоном можемо вештатися десь, як часто робимо. Так навіть краще. Ми були самі.