Розділ 2.2

***

Ірен важко дихала. Чому ці сходи мали бути такі довгі?

Вона присіла на одну з сходинок, щоб відпочити. Дослухалася до голосів на першому поверсі. Вона не сильно задумувалася над їх змістом. А навіщо ж? Просто дорослі говорили про свої речі. А час від часу розмову переривали тріумфальні вигуки когось, хто щойно вигравав в шахи.

Але це десь там, в кухні. В неї ж була її власна справа. Тож Ірен піднялася знову і полізла сходами далі на другий поверх.

Двері у кімнату збоку були прочинені. Це могло бути від задухи, яка цього літа аж занадто обпікала. Але Ірен завжди бачила це як запрошення увійти всередину. І вона завжди ним користувалася

Їй подобалася ця кімнатка. Невелика. Тьмяна. І із заваленим книгами під кожною стіною. А між них, прихилившись до недавно поставленого ліжка, сидів хлопчик. Він заривався у глибини цієї кімнати, думаючи, що таким чином стає непомітним ні для кого. Але Ірен знаходила завжди. Вона прикрила за собою двері. Без жодного слова підійшла уперед і сіла навпроти.

Ріон не любив багато говорити, а вона і не змушувала. Просто сідала поруч і розбирала завали книг. Інколи знаходила якісь незрозумілі слова, і просила його пояснити. І він пояснював. Довго, якщо треба було, терпляче. І десь глибоко в собі здивовано, бо він не любив товариства людей, але її не проганяв.

Там і розпочалася дружба. На підлозі ще не обжитого і запилюженого від довгої відсутності людей дому. Тепер вона переросла у зв’язки, ковані із сталі.

***

Вже незабаром я вперлася носом у дерев’яні ворота, ледь прочинені. В будь-який інший час вітер роззявив їх би на повну, манячи перехожих. Та зараз вони застрягли в снігу.

За воротами виднілися глибокі сліди когось із жителів дому. Та хто я така, щоб шукати легкі шляхи? Тому поруч до вервечки снігових ям я проробила власні. А коли дійшла до дверей, гучно постукала: спершу три рази швидко, потім пауза, потім ще два рази

За мить я вже зачиняла за собою двері Ріонової кімнати.

– Думаю, час вже розповісти, що я вчора пообіцяла, -- це замість привітання.

– Я чекав, коли ти захочеш це зробити, – хлопець серйозно на мене поглянув, зачувши настій мого тону

На ліжку лежав гачок і пряжа, яку він недбало відкинув, як зачув мій стукіт. Це було одне з його захоплень. Ріон часто плів, коли нервувався, був чимось засмучений або ж чекав.

Ми всілися на підлозі. Як колись, ще в дитинстві. Вона була зручніша за всі м’які дивани і крісла разом взяті. 

Я сперлася до міцної дубової ніжки стола, що розмістився якраз під широким вікном. А навпроти мене розіклався Ріон, підпорою для якого слугувало його власне ліжко. І я почала розказувати.

Ріон часто говорив, що я чудова оповідачка, хоча й завжди зазначав, що до рівня Джека мені ще рости і рости. Та я сама то знала. А проте заперечувати те, що я навчилася висловлювати свої думки у щось більш-менш зв’язне саме завдяки постійному слуханню татових історій також не буду.

Я розповідала і спостерігала за промінням сонця, що котилося по стіні. Хоч і її майже не було видно через завалені полиці.

 Зате там ліз павук. Мій друг, якщо точніше. Я його нарекла Саєром колись давно. Намагалася навчити Ріона нових способів набирання петель гачком, а павук мені звалився на голову. Звідти і пішло ім'я, бо з давньої мови воно означало "налякати". 

Невеличка істота важко пробиралася крізь зошити, книги, папери, звалені на безладні купи. Її подорож до своєї павутини над незастеленим ліжком не була легка. Павук якраз переповзав підлогу, коли я підняла його на руки і скоротила шлях до рідної домівки, поклавши на бильце ліжка.

Це був якраз момент історії, коли я бігла до жінки, що впала, і мені треба було чимось зайняти руки. Ріон проводив Саєра очима, слухаючи мене і хмурнів.

– Трясця, – промовив він, коли я уривчасто видихнула, закінчивши говорити, – це зовсім не схоже на природну смерть. Чи якусь хворобу. Я не знавець, але що це в біса було?

– Якби ж я знала... я принесла ось що, –поставила полотняну сумку з стосом книжок поперед себе і помахом руки опустила чорну тканину, відкриваючи кольорові корінці і зрізи, – це те, що якось пов’язано з біологією. Може, в тебе є ще щось?

Наступну годину, а може, й півтора ми провели вчитуючись у довідники і підручники. Намагалися знайти хоч натяк, який би прояснив вчорашні події. Не можна було сказати, що цей час було вичерпано намарно: ми змогли найрізноманітнішими способами витлумачити смерть з біологічної точки зору. Але користі з того було поки мало. Тож ми далі шукали, припершись спинами одне до одного. А ліниві проміння холодного сонця збігали з наших рук на пожовклі сторінки.

Годинник відцокував пів на дванадцяту, коли я аж тріпнулася від несподіваного гучного звуку під боком.

– Вибач, – зразу ж перепросив Ріон, який так гучно закрив один з фоліантів, що його тримав на колінах. Потім він зітхнув, ще гучніше, – безнадійно. Так, тіла людей можуть рухатися після смерті. Я натикався на це в декількох працях. Там якась річ з тим, що процеси у тілі поступово припиняються і це може призвести до скорочення м’язів. І не тільки зразу, як тіло померло, а ще й кілька місяців потому. Але це досі зовсім не те, що нам треба

– В мене теж нуль... Жодна хвороба тут не має таких симптомів. Це, звісно, не медичний посібник, але мало  бути хоч щось, – я зітхнула, відставляючи книгу, – то що, Ріоне, на цей раз ми програли?

Запала мовчанка. Десь внизу щось голосно гримнуло, і донісся голос Елли. Вона нетихо нарікала на погано розставлений посуд, що сам і проситься, щоб впасти. Промінь ліниво тягнувся із сторінок далі по кімнаті, а над ліжком у своїй павутині вовтузився Саєр.

– Ні, – врешті вимовив Ріон, – ще не програли. Ні, ні, ні. Ще чого...Насправді в мене є дещо на думці. Яка ймовірність того, що ти маєш те ж саме?

Он як. Ну я чекала, коли він запропонує.

–Тисяча відсотків, – повільно всміхнулася я, так і знаючи, що до цього дійде.