Розділ 2.1

Ірен дивилася у своє відображення у склі якогось великого кришталевого дзеркала. А от відображення на неї не дивилося. Воно мало заплющені очі і спокійний вигляд, як у сні.

Ірен і самій було якось тихо на душі. Вона вивчала свої ж риси, ніби бачила себе перший раз. І її ж власне обличчя видавалося якимось не таким, хоч і важко було пояснити, що саме відрізнялося. 

Вона спробувала доторкнутися до свого відбиття, знаючи, що відчує під руками лише холод. А тоді поверхня між дівчатами, справжньою і дзеркальною, тріснула. Тріщини розповзлися павутиною по склу, але без жодного звуку. Ніби і не по склі, в по воді. Відображення, проте, не прокинулося.

 Звідкись засвітило сонячне світло.

***

Я швидко закліпала, так наче це мало зупинити той потік променів в моє обличчя. Накрилася ковдрою з головою, дивуючись, чому і як сонце проникло до моєї кімнати. 

Тоді нагадала: вчора увечері всі розійшлися по домівках. Ріон з батьками пішли в одну сторону, а ми з Джеком зупинилися біля власних дверей. 

Потім була вечеря. Виявляється, тато якраз готував мої улюблені млинці, коли дізнався, що щось сталося з його донькою. Тож вдома  нас чекав невеликий хаос і недосмажена їжа. Це геть не зіпсувало її смаку, в чому я запевнила Джека. Але апетиту в мене не було зовсім. Тому Джек обійняв мене наніч і пустив спати. А як вже я допленталась до кімнати - то в тумані. Була така стомлена, що навіть забула закрити штори на своєму круглому вікні.

І ось зараз холодне сонце вперто про це нагадувало. Насправді  так прокидатися не було так уже й погано. Але не тоді, коли ти всю ніч неспокійно пролежав у ліжку, борючись із думками у напівсплячому стані. Чудовий досвід. Сподіваюся, більше не повторю.

Але тато був правий: зараз я почувалася краще. Я повільно вдягнулася і спустилася на перший поверх, де з кухні долітав тихий шум і не менш тихе мугикання.Цю мелодію я впізнала з смутком. Улюблена пісня моїх батьків. Колись ми часто вмикали її вечорами. Та платівка зникла приблизно тоді, коли зникла і величезна частина мого світу. Я вже довго не чула оригіналу. Лише мугикання. То мої, то татові.

– Ранку, – я ввійшла до кімнати

– І тобі доброго, доню, – Джек відвернувся від плити і поглянув на моє сонне обличчя. Я вдало ухилилася від поверхні дзеркала у моїй кімнаті(щось не хотілося в нього заглядати) тож могла лише уявляти, що він там бачив, – як спалося?

– Щось між сном лінивця і ніччю вампіра, – я подумала ще трохи, – То не могла заснути, то бачила десятий сон

– Он як, – тато співчутливо на мене поглянув і підсунув крісло біля себе – розказуй, який сон?

Це була наша невеличка традиція. Ми часто розпочинали день із обговорення наших снів. Якщо вони були хороші - то щоб пережити їх знову і закарбувати в пам’яті. Якщо ж ні - то щоб відпустити їх, щоб вони залишили у спокої. 

Важко сказати, чи ми коли-небудь вірили у символи, що ховаються десь у цих снах. Принаймні я не багато про них задумувалася.

 Просто одного ранку кілька років тому я пробудилася після кошмару, вся в сльозах. Тоді дзвінкий і ніжний голос мами попросив мене розповісти про свої нічні сновидіння, а натомість вона розкаже свої. З того часу пішла ця невеличка традиція. Вона відчувалася як щось рідне. 

Проте інколи здається, що вона вже вислизає з нашого теплого і затишного дому кудись у минуле, погрожуючи залишитися лише у спогадах. Спогадах, в яких всі разом, а не так, як зараз...

Та чи не забагато вже речей у моїй голові воліють бути лише відголосками?

– Дай пригадаю, – але насправді, і згадувати навіть багато не треба було. Сон, чи був він десятий, чи перший, чітко стояв перед очима, – здається, я бачила себе. Своє відображення. Але воно, схоже, жило своїм життям. 

–Тобто ти його не контролювала? – уточнив Джек, виключаючи плиту і знімаючи з вогню сковорідку, на якій щось приємно шкварчало.

– Ні, воно було як окрема людина. Зовсім інша. Тільки десь там, – я образно намалювала в повітрі прямокутник рукою, – за склом.

– Можливо, то не була інша людина, а все-таки ти. Інша версія тебе, про яку ти не знаєш.

– Якщо так, то вона щось не в гуморі. Напевне не хоче, щоб я про неї дізнавалася, – відповіла я, підсуваючись до столу, – м-м, омлет з помідорами. Він у тебе завжди виходить неперевершений.

– Вчився у кращих, -- кивнув Джек, сідаючи навпроти. Сум у його словах, який він і не намагався приховати, огорнув мій слух.

– Так, – я відчула, як мій власний голос притих, –я знаю

Ми їли за низьким столом, сидячи на підлозі, бо як колись сказав Джек, стільці для слабаків.  Не могла з ним не погодитися.

Я поглянула на батька і помітила стос пошарпаних від багаторазового перечитування газет, які він завбачливо заховав за спину. Мені не треба було призирати, щоб здогадатися, що дата на них аж ніяк не сьогоднішня. Хотіла щось сказати про це, але втрималася. Якщо тато хоче їх перечитувати, якщо це робить його спокійнішим, якщо це дає його думкам роботу, яку він так шукає, то чому б нє. 

Здається, Джек полегшено зітхнув, коли я знову обернулася до тарілки

– А як щодо тебе? – я обпеклася і недовірливо глянула на смачну їжу, не розуміючи такого підступу з її боку.

Батько усміхнувся, дмухаючи на виделку

– Не пам’ятаю. Вкотре. Може, мені, старому, вже нічого не сниться.

– Ага, – я повела очима, – вже треба ціпок обирати?

– Звісно! І крісло-гойдалку, давно вже хотів таке.. Отам на веранді

Коли ми так жартували, я вперто відводила погляд від передчасно сивих волосків у його кошлатому волоссю.

Я доїла і відчула як уколи енергії відганяють рештки ночі, які заплуталися у мене у волоссі. Лише зображення оцього дзеркала уві сні вони не зможуть прогнати. Принаймні, мені так видавалося

– Спасибі, – подякувала я за їжу

Джек кивнув, і, проковтнувши останній шматок своєї яєшні, поглянув на мене

– Які плани на вихідних?