Розділ 1.4

Тоді я й почула швидкі кроки, що невпинно зменшували відстань до швидкої. І я вже знала хто це, перш ніж побачити білу чуприну, що двома стрибками опинилася в швидкій, від чого та нещадно захиталася.

Навіть не встигла нічого вимовити, коли дві теплі руки міцно обійняли мене, себто ледь придушили. А потім біла чуприна відхилилася і прискіпливо поглянула на мене з усіх боків.

– Здається, ти жива – мовив хлопець, обходячи моє імпровізоване металеве кубельце з усіх сторін

– Я теж це підозрюю, – зізналася я, – Тільки не розчаровуйся

– Ну знаєш, – хлопець видихнув, сівши поруч – мені сказали, що ти непритомна, під наглядом лікарів, а ще тебе знайшли біля якоїсь мертвої жінки. Ти не уявляєш, що я собі там накрутив, поки біг сюди.

Тактовність ніколи не була сильною стороною Ріона. Але я тільки усміхнулася: цим фактом мене не здивуєш.

– Ауч, який холодний метал, як ти тут сидиш?

– Ну, як. У ковдрочці. Такі привілеї людей, що втрачають свідомість

І в моїх планах на найближче життя не було цими привілеями ділитися, тому Ріон піднявся, театрально закотивши очі. Він неспішно порямував до відчинених дверей кузова і сів на підлогу у позі лотоса, прихилившись до стінки машини.

 У світлі фар, які дотягалися сюди крізь щілини у дверях, його обличчя тьмяно підсвічувалося, затіняючи риси і кольори. Від того постать на підлозі  стала наче оповита ореолом темна фігура. 

Та незвичайне волосся можна було побачити і так. Це була та ознака, на через яку звертали собі голову люди, щоб поглянути. Колись це хвилювало Ріона. Колись він волів сховати свої пасма за капелюхом, та зараз (і я не можу не зазначити своєї заслуги в тому) він лише вище піднімав голову і йшов далі.

Його волосся було кучеряве, чуть спутане від бігу. Але в очі впадало геть не це. Воно було двоколірне.Чорні і білі пасма мозаїкою розсипалися на голові у хлопця, який сидів на підлозі.

– І куди ти втік? На жаль для тебе, я вже маю достатньо сил, щоб піднятися

Хоч я не сильно була в цьому впевнена, але сидіти отак більше не хотілося. Тож я звісила ноги, доторкнулася до дна машини, відштовхнулась і встала. Та не оцінивши силу затерпання своїх кінцівок, похитнулася вбік. Коли я випрямилась, побачила Ріона, що стояв поруч.

– Страхував, – пояснив хлопець

-- Спасибі

Тепер ми вже вдвох сіли в дверях, один навпроти одного і звісили по одній нозі на землю, навіть якщо і не досягали покритої гравієм дороги.

– Знаєш, я справді злякався, – за мить мовчання промовив Ріон

– Я теж, – кивнула я. Правда, злякалися ми трохи за різні речі. Я далі дивилася на подвір’я,  яке потрохи знелюднювало.

– Там щось сталося, правда ж? – От його ж. Це було навіть не питання. Ствердження, скоріше

– Від тебе нічого не приховаєш, га? Так... так, там таки щось сталось, – я прислухалася до голосу тата, що, лунав десь не надто далеко, - я тобі пізніше розповім, згода?

-- Пізніше - це за день чи за місяць?

-- Пізніше це коли я буду готова

-- Тоді згода, -- Ріон кивнув, трохи усміхнувшись. А потім і він теж зачув голос, але повернув голову в інший бік. Не потрібно було придивлятися двічі, щоб помітити тих, на кого дивився Ріон

Двоє молодих людей вийшли вийшли з тіні. Навіть звідси вони здавалися трохи розгубленими: озиралися навколо і вдивлялися у чужі обличчя, наче когось шукали. Вони були схожі між собою, і ця схожість завжди мене дивувала. Чоловік і жінка із яскраво рудим волоссям і обсипані ластовинням. Його зараз під покривом ночі нелегко розгледіти, але я знала, що воно там є. Закутавшись щільніше у схожі чорні куртки (на жінці була коротша,  на чоловікові нагадувала пальто) вони розійшлися поміж машин в різні напрямки.

Та ми помітили їх швидше, ніж вони нас.

– Мамо, тату – гукнув Ріон, помахавши рукою високо над головою. В його сторону глянуло кілька перехожих, на що хлопець зовсім не звернув увагу. Згадавши, що швидка в затінку, він зістрибнув на землю і спробував привернути увагу ще раз. На цей раз батьки його помітили, і хлопець повернувся на своє вже нагріте місцe на підлозі.

– Ось ти де, – мовила жінка, підходячи ближче. Прямі пасма рижого волосся все падали їй на волосся, та вона тільки змахувала їх рукою, – я два рази чуть не підходила до якогось іншого хлопця, думаючи що це ти

– Треба запам’ятати вже вигляд свого сина, знаєш, – підморгнув Ріон

– Я постараюся, - пообіцяла Елла, оглядаючись на другу швидку, що виднілася на дорозі, – як Ірен?

– Зі мною все гаразд – відгукнулася я з тіні, і лиш тоді помітили і мене

– Ти не схожа на ту, що недавно лежала в снігу непритомна, - помітив Терен, підходячи до решти своєї сім’ї

– Це просто я так цілюще впливаю, – відказав Ріон, відкинувшись на стінку швидкою і мружачись від ліхтарика, якого ввімкнула його мама, щоб у цьому затінку було хоч трохи світліше

– Не сперечатимуся, – підтакнула я

– Сонце, Ріон або справді приховував від мене свої знахарські здібності, або ти ще не маєш сил щоб сперечатися, – стурбовано сказала Елла

Я засміялася

– Думаю, сьогодні я обійдуся. Як-не-як він буквально підняв мене з того жахливого металевого сідала і центрі

– Рада це чути, – усміхнулася Елла. Вона завжди усміхалася як її син: напів закриваючи очі і відкинувши голову трішки назад.

Я відчувала, що мене ще трохи хитало. Що там казав той хлопець? Шок, в мене досі ще він.

І здається, цей шок проходив повільніше за місяць в небі, на який я задивилася, поки ми всі разом чекали Джека. Я щільніше закуталась в ковдрочку, яку мені милостиво приніс з мого тимчасового лежева Ріон. Закуталася не від холоду, скоріш за все. Просто в ній було затишніше, хоч, можливо, до мене в неї закутувалися так само ще безліч людей, історії яких я не знаю. 

Батьки Ріона стояли біля нас по боках швидкої, наче охоронці, що оберігали наш сумнівний спокій. Вони дивилися в небо. Там вгорі, незважаючи на жодні події внизу, відбивав світло сонця місяць. Він вперто намагався видати ці промені за свої. Мало ще залишалося тих, хто йому вірив, хіба що діти. Але серед людей довкола я не бачила жодного, хто б повівся на місяцеву брехню.