Розділ 1.3

Я прокинулась

Різко розплющила очі, але зразу закрила, бо повіки були заважкі для таких різких рухів. Але принаймні зараз я могла рухатися, а не зависла десь в ефірі, безвольна.

Моєю ще не цілком пробудженою свідомістю прокотилися кадри того, що сталося. Кров на снігу; задушливий у своїй темноті ліс; рухомі очі у тілі, що більше ніколи не поворухнеться; невідомий силует, що біг до мене. Ці спогади крутилися, як кіноплівка з надиво хорошою якістю. Занадто хорошою.

Я б воліла бачити їх не так яскраво.

Мої очі знову розплющились, коли плівку спогадів різко обірвало одне моторошне питання. “Де я?"

Та відповідь було не так легко побачити. Бо все, що було переді мною - яскраве світло, яке засліпило зразу ж мене. Ну прекрасно.

Я лежала горілиць на чомусь твердому і холодному. Звідкись долинав шум, але я ще не могла його розібрати. Треба щось робити. Сили поволі поверталися до мене, тож я чіплялася пальцями за гладеньку поверхню і, нарешті, змогла підтягнутися по ній, щоб сісти.  В обличчя дихнув морозний вітер. Я десь надворі?

Тепер світло, що знову засліпило, не видавалося таким яскравим. Але це й точно не були звичайні вуличні ліхтарі. Кілька хвилин пішло для того, щоб роззирнутися. Фари. Фари машин, що стояли довкола.

Я сиділа у швидкій із відчиненими задніми дверима. Переді мною  ходили люди, а шум потрохи перетворювався на їхні голоси. Питання Де “я?” поволі почало розвіюватися. Здається, я впізнаю це місце. Занадто воно вже всіяне знайомими обрисами.

Ось дорога, ворота, стара маленька хатина. Я досі була там, де недавно померла жінка.Але тепер, крім мене, тут з'явився ще натовп людей.

Отож, можна потрохи освоїтися. Я зараз усередині машини швидкої, що стояла десь ледь не посеред дороги, як я могла зрозуміти. Неймовірне розташування. Так можна нанести ще більшу травму, аніж вилікувати. Але ніхто не їздив туди-сюди, тож це було наче непогано.

Я спостерігала, як група силуетів скупчилася на подвір’ї будиночку. Серед них вирізнялися кілька в медичних халатах. З дороги все було видно як не долоні, наче навмисне для мене.

Ось вони підняли з землі жінку і поставали на ноші. Ремінці по боках неспішно, немов спеціально сповільненими рухами, підрегулювали до розмірів тіла. Медики взялись за носилки й понесли їх кудись поза межі мого обмеженого поля зору. Можливо, неподалік була ще одна швидка. 

Решта людей перед ними розступалися, а я намагалася роздивитися їхні обличчя, хоча й знала, що з такої відстані не вийде.

Вони всі з ледь опущеними лицями сновигали в різні боки, як мені здавалося, безцільно. Не знайомі до цього вечора, люди зараз перешіптувалися і кидали погляди у бік лікарів і моєї невеликої схованки. 

Але машина не була освітлена, тому ніхто не бачив, що я вже прийшла до тями. Мені поки цього і не треба було. Я просто сиділа, спостерігала, а сили потроху поверталися до мене.

Це ж треба, які думки можуть постукати зсередини, коли сидиш наодинці. Я думала про цих лбдей довкола. Скільки вже згаслих життів довелося їм побачити? Скільки разів вони відвідували чиїсь похорони? Як часто думали про смерть? Я дивилася на вулицю, задаючи питання, на які мені ніхто не дасть відповіді. Але це не заважало ставити їх знову і знову, так ніби після якогось разу хтось точно з’явиться, щоб розказати. Та раптом з-за прочинених дверей вийшла постать в халаті, перервавши роздуми.

Це був дуже молодий хлопець, майже як я. Його очі сховалися за сірим, розпатланим волоссям, а під задовгим медичним халатом виднілися джинси і кросівки. Напевне, працював тут помічником

– Ви вже прокинулись! – помітив він і тепло усміхнувся, перш ніж зайти у швидку– але не рухайтесь різко. І поки не вставайте повністю. У вас досі може бути шок.

Я опустила погляд на бліду шкіру і тільки зараз відчула сухість у роті. Це, здається, ознаки шоку? Пояснює принаймні, чого мені ще важко говорити.

Навіть не помітила той момент, що до мене звертаються на ви, хоча  хлопець чуть і не мого віку. Та все ж десь всередині мала б відмітити. Просто так, щоб порефлексувати на майбутнє.

Зараз же мене турбувала раптова спрага.

– Секундочку – хлопець пройшов повз мене, і лише його халат пролопотів за ним у повітрі. Я почула позаду якийсь шурхіт – тут десь має бути вода. Досі не розберуся, що де стоїть...я тут недавно.

Його приємний голос з’являвся то тут, то там, поки він шукав воду, та зрештою хлопець зупинився переді мною, простягаючи прозору рідину у склянці. Я вдячно кивнула і припала до води. Вона була холодна, але не занадто. Тож я сьорбала її, дивлячись туди, куди і помічник лікаря – на подвір’я.

– Мені шкода – стиха мовив він – життя жорстоке, хвороби забирають людей  занадто рано

– Хвороби? –перепитала я, намагаюсь згадати хоча б одну, від якої очі рухаються у мертвому тілі.

Хлопець кивнув, і я зрозуміла, що навряд чи медики зможуть зрозуміти справжню причину смерті. Вони ж не бачили того, що довелося мені. Та хіба знала її і я? Що там взагалі відбулося? Що б там не було, але щось не вірило в мені, що це хвороба. Та я вирішила змовчати.

– Щось не так? Ви наче сумніваєтесь

Спіймана на гарячому. І що мені сказати йому, щоб він не подумав, що я зійшла з розуму? Такому навряд чи повірять. На щастя, принаймні я вірила тому, що бачила.

Я ж вірю, правда? Бо якщо думати про це зараз, видається неправдаю... Ще цього не вистачало. Собі ж я маю довіряти.

– Вибачте – поспіхом додав хлопець – не треба було питати, вам має бути досі не по собі, – він зітхнув, – зрештою, люди люблять прикриватися хворобами

Я здивовано глянула на нього, передаючи пустий стакан від води. Ось це останнє речення було сказано просто так, чи він ото знущається з мене?

--Тобто?

– По-різному буває. Набагато легше все скинути на хворобу, – він захитав головою. – Та що ж це я, тут таки було якесь захворювання. Старша людина, як-не-як